"Культура і життя". 1999. 23 жовт. №10
Галина Конькова.
Макрокосм людства мовою симфонізму
Якби Іван Карабиць, чия творчість уже давно вписалась у європейський музичний контекст, і не був композитором, то й тоді лише сам факт, що він зініціював, виплекав, впровадив у життя Міжнародний музичний фестиваль сучасної академічної музики "Київ Музик Фест" і є його незмінним організатором та генеральним директором упродовж десяти сезонів, дозволив би цьому діячеві посісти почесне місце в історії сучасної української культури. Адже ним розроблено концепцію “Фесту” і відповідні програми, залучено величезну кількість виконавців, створено команду однодумців. Кожен з членів оргкомітету (співголови — М.Степаненко і В.Рожок) відповідає за певну ділянку роботи: Л.Дичко займається хоровими концертами і колективами; Г.Степанченко, голова прес-центру, забезпечує широке висвітлення у пресі, на радіо і ТБ, а М.Степаненко бере на себе чи не найважчий тягар — пошук фінансового підгрунтя. До першого ювілею Г.Степанченко і М.Копиця разом з редактором О.Голинською підготували збірник музично-критичних статей, фотодокументів і програм усіх фестивалів. "Київ Музик Фест" став першою ластівкою в масштабному об'єднанні композиторсько-виконавської еліти України, згодом Київська організація СКУ почала "прем'єри сезону" (наступного року відзначатимуть десятиріччя) і "Форум молодих"; виникли фестивалі академічної музики у Львові, Одесі, Харкові, Ужгороді.Правда, подейкують, ніби концепції “Фесту” бракує чіткості, ніби він стає з кожним роком гіршим. Як на мене, вельми дивні думки (завжди легше критикувати, аніж створювати). Про перше годі й говорити: адже І.Карабицю ніколи не бракувало концепційності мислення ні у власній творчості, ні в усіх інших справах. До того ж концепція дедалі чіткіше проступає у кожному з десяти “Фестів”, і вона загальновідома: "українська музика у контексті світової". Так що є тут і текст, і контекст. А стосовно другої думки... Справді, “Фест” має деякі прорахунки. Не всі твори українських і зарубіжних авторів відповідають найвищим критеріям, на що є причини, і об'єктивні, і суб'єктивні. Скажімо, окремі композитори з регіонів не завжди можуть пробитися крізь перепони власних осередків. Буває й таке: деякі виконавці відмовляються від виступу. Цього разу тріо "Спектри" не зіграли твір В.Журавицького з такої найбанальнішої причини, як "не встигли вивчити". А Євгенія Басалаєва ще з "вагомішого" приводу ("Не буду грати у Будинку звукозапису!") ледь не зірвала виконання Фортепіанного концерту Ж.Колодуб (який, до речі, яскраво й артистично зіграв A.Бондаренко).
З першого “Фесту” накопичувались від нього позитивні враження, дедалі помітніше місце посідав він у культурному просторі України. Не випадково досвідчені музикознавці характеризували його як суспільно-культурну подію, наголошували, що "Київ Музик Фест" уже утвердив свою репутацію як великий Міжнародний фестиваль сучасної музики.
Арочна драматургія “Фесту’99” вельми вдало унаочнила його лейтмотив — визначні зразки світової культури (святково-урочисте відкриття: Р.Шуман, Сцени з "Фауста" Гете) і сучасна українська музика (заключний симфонічний концерт). П'ять симфонічних концертів репрезентували українську музику в жанрі симфонії (Г.Ляшенко, Л.Колодуб, М.Полоз), концерту для оркестру (І.Карабиць), інструментального концерту (В.Птушкін, М.Стецюн, Ж.Колодуб, B.Філіпенко, Н.Марченкова), одночастинних композицій і мініатюр (В.Губаренко, О. Щетинський, П.Яровинський, В.Клин), вокально-симфонічних творів (П.Петров-Омельчук).
Уперше в Україні (підкреслюю: завдяки “Фесту”) численні слухачі, які заповнили Колонний зал імені М.Лисенка, почули шуманівські сцени з "Фауста" Гете — твір, мало відомий не лише любителям, а й навіть фахівцям (концерт присвячено 250-річчю від дня народження Гете і проведено за сприяння Німецького культурного центру і Гете-Інституту в Києві). У чудовому ансамблі об'єдналися Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України, хор хлопчиків та юнаків капели імені Л.Ревуцького (художній керівник і головний диригент Аїда Зайцева), солісти С.Скубак, М.Шуляк, Л.Войнаровська, Б.Тарас і німецькі виконавці — Концертний хор Дармштадта, диригент Вольфганг Зеєлігер, солісти Б.Менке, Р.Лібшер, М.Штейнгеттер, А.Мей, Р.Краут, М.Ліон, К.Даун, С.Кельх, А.Швендтер, М.Едлер, Д.Кребіль.
Безперечно, кульмінацією “Фесту”, вершиною його духовності стала Симфонія №5 (1999) Г.Ляшенка (Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України під орудою В.Сіренка). Твір вражає, примушує замислитися над драматизмом і водночас красою земного буття. Одночастинна композиція виростає з первинних інтонацій вільно і майже фантазійно, однак напрочуд логічно. Музика немов народжується з тиші: крізь мерехтіння оркестрового тла проростають, сплітаються, зникають, щоб знову винирнути на поверхню, інструментальні голоси. У тишу вона й поринає в останніх тактах. А між цими двома найважливішими змістовими точками тчеться "сюжет": через примхливість і красу інструментальних сплесків (відчуваємо у них і далекий відгомін карпатського фольклору без жодних прямих запозичень чи навіть асоціацій), і тиху зосередженість, яка змінюється спалахом драматичних кульмінацій, що і приводить, нарешті до відверто трагедійної вершини. Зрілість думки, мудра філософічність (відсутні будь-яка зовнішня атрибутика контрастів, оркестрові ефекти, що дозволили б слуху хоча б на мить розслабитися) довершено втілені композитором. І, може, не випадково після цієї, сповненої краси і трагедійності музики мені пригадалися слова: "Життя — найбільше з протиріч, безсмертний зміст у формі смертній" (Ф.Млинченко).
Симфонія №6 Л.Колодуба ще до виконання викликала зацікавленість завдяки присвяті "Пам'яті Арнольда Шенберга" (13 вересня минуло 125 років від дня народження великого реформатора). А це вже програма твору. Який буде її напрямок: відтворення деякою мірою моделі атональної, додекафонної системи Шенберга, алюзії, можливо, цитати з його музики чи погляд на неї з позицій сучасності? Такі думки промайнули у мене перед прем'єрою. Але композитор ущент розбив їх спочатку передмовою, яка передувала виконанню, а згодом музикою. Як завжди, він обрав зовсім інший шлях, ніж той, який міг передбачити пересічний музикознавець, звернувши увагу на присвяту (правда, міні-цитата з Шенберга все ж таки прихована в симфонії). Ось авторська передмова: "У певні періоди людського розвитку настає пора переосмислення цінностей. Люди мислячі залишають нам свої заповіти. Проте прислухатися до них, збагнути їх у нас часто не вистачає часу (а, може, сміливості?..). У кінці свого земного життя Арнольд Шенберг якось зауважив: "І в До мажорі можливо написати чимало гарної музики". Можливо? Тож спробуємо!
Отож — Симфонія у До мажорі! До мажор — як символ простоти вислову, доцільності, тому — й краси".
Лаконічні три частини симфонії за підкреслено традиційною класичною схемою "швидко-повільно-швидко" — це іронічно-веселий погляд на те, що може зробити із цим До мажором автор. Гумор, пародіювання пронизують музику від початку і до кінця. Тут чимало алюзій — від quasi marche funebre (II частина) і до quasi жанрово-побутових, а lа шостаковичівські інтонації (III частина). Не бракує натяків і на класичні та сучасні звукові моделі. Симфонія викликає подив, усмішку, захоплення блискучою (як завжди у Л.Колодуба!) оркестровкою (її написано для малого — глінківського — складу оркестру), щедрістю музичних ідей. Правда, під час безперервного бенкетування різнобарв'я гумористично-іронічної палітри промайнула думка: "А при чому тут Шенберг? А якщо таку "гру в До мажор" присвятити іншому композитору?". Але напруженість розвитку, навмисна строкатість музичної мови — чи не відвертий це натяк на атмосферу того часу, коли творили Шенберг, Брехт, коли балаган і трагедія спокійно співіснували в одному просторі? І чи не нагадує це деякою мірою наше сьогодення?!
Симфонія №З М.Полоза — вже досить давній і відомий твір (1968 р.) — прозвучала замість Симфонії №7. Виконано її було відповідно до задуму автора (Заслужений симфонічний оркестр Національної радіокомпанії України, диригент В.Блінов). Як розповів М.Полоз, у 1960-ті роки йому пощастило познайомитися із славнозвісним Натаном Рахліним, який, з увагою поставившись до його Другої симфонії, запропонував молодому композитору попрацювати у нього на дачі в Місхорі. Саме там виник задум і було написано чимало сторінок Третьої симфонії.
Звернення до релігійної тематики стало вже звичним для сучасного мистецтва: нарешті творчість вивільнилася від усіх "табу" попередніх десятиріч. До 2000-ї річниці Христового Різдва П.Петров-Омельчук написав Пієторію "Син небесний і земний" для хору, солістів, солюючого фортепіано і симфонічного оркестру, окремі частини якої (І.“Прелюдія”. II.“Сад Гетсиманський”. XIV.“Розп'яття”. XVII.“Благословення життя”) виконували колективи Національної радіокомпанії України — симфонічний оркестр (диригент В.Блінов), хор імені П.Майбороди (художній керівник В.Скоромний, диригент Л.Бухонська), соліст В.Бокоч і піаніст В.Ворончук. Цікавий задум, окремі сторінки якого могли б привабити, якби не прямолінійність автора у підході до теми, що унаочнюється досить одноманітним (переважно у тутійному звучанні хору та оркестру) вирішенням, без пошуків індивідуалізованого шляху і водночас без орієнтації на вельми багаті та розмаїті традиції національної духовної спадщини. Може, на заваді глибшому розкриттю і, головне, осмисленню став текст? (На жаль, у програмці автора не названо). Хоч відчувається, що окремі думки і навіті фрази запозичені з Біблії, дивує вільне і не шанобливе ставлення до Святого письма.
Три інструментальні концерти В.Філіпенка, В.Птушкіна і Ж.Колодуб посіли належне місце на сцені, лірико-драматичний Концерт-поему для скрипки з оркестром В.Філіпенка з яскравою розробленою партією соліста, привабливими ніжними сторінками і не менш красивими кульмінаціями з великим натхненням виконали О.Рівняк і естрадно-симфонічний оркестр (диригент В.Здоренко).
Віолончельний концерт (1987) В.Птушкіна — своєрідна авторська модель романтичного твору. Він знаменує початок зрілого періоду творчості, коли композитор торував власний шлях, позбувшись іншостилістичних впливів (зокрема — Шостаковича, "під знаком" якого пройшов час становлення В.Птушкіна). Концепція Концерту розгортається від драматично-зосередженого монологу-роздуму до трагедійно відвертого кульмінаційного вибуху і сумного просвітлення, що прекрасно передали виконавці — І.Гавриш (йому твір присвячено), симфонічний оркестр Національної філармонії під орудою І.Палкіна. Певним контрастом до попереднього прозвучав яскраво-сонячний Концерт М.Стецюна для гітари з оркестром (1997). Як підказує назва ("Іспанський"), орієнтир композитора — екзотичний колорит іспанських ритмів, відповідне використання гітари, сум і пристрасність іспанських мелодій. При цьому автор жодного разу не скористався автентичним іспанським фольклором. Цей твір віртуозно, легко зіграв студент першого курсу Харківського інституту мистецтв Д.Ковальов (приємно відзначити, що до участі у “Фесті” залучаються такі молоді талановиті виконавці).
Тричастинний фортепіанний Концерт Ж.Колодуб був виконаний А.Бондаренком, студентом V курсу Національної музичної академії (по класу композиції у І.Карабиця і по класу фортепіано у В.Козлова). Опанувавши його за п'ять днів, А.Бондаренко майстерно впорався із складною фортепіанною партією і в гарному ансамблі з оркестром Національної радіокомпанії України (під керуванням В.Блінова) продемонстрував надзвичайну віртуозність (особливо в пишнобарвно інструментованих І і III частинах) і зосередженість ліричної оповіді (у II частині).
Твір Н.Марченкової "Cammermusic Nina" для камерного оркестру та альта соло (О.Павлов) виходить за рамки інструментального концерту. Музика приваблює цілісністю, сумовито-ліричним настроєм, хоча подекуди хибує на аморфність викладу, розвитку думки, чого, на жаль, не прагнули подолати виконавці. Вельми кволо, неініціативно грав оркестр В.Здоренка, не пристосувався до акустики залу і соліст. У цьому ж концерті прозвучали ефектні, оркестрово і ритмічно винахідливі п'єси В.Клина "Брейк-данс" і "Вихор", доволі традиційний за стилістикою Концерт для фортепіано з оркестром А.Мірошника (Австралія), артистично зіграний О.Колтаковим, і "Адажіо" П.Яровинського. У заключному концерті було виконано Концерт №2 для скрипки з оркестром С.Прокоф'єва (соліст А.Баженов).
На “Фесті’99” досить розмаїто була представлена харківська школа (симфонічний оркестр Національної філармонії України під орудою І.Палкіна). Крім Концертів Птушкіна і Стецюна, слухачі мали змогу знову (цей твір уже виконувався) поцінувати конструктивність інструментального мислення, несподівані інтонаційні сполучення "Глосолалій" О.Щетинського, який сповідує сучасний авангардовий напрямок, добиваючися вельми ефектних результатів; захопитися "Приношенням прекрасному" В.Золотухіна (Концерт для скрипки, струнної групи оркестру, рояля, челести та органа, 1994). Завжди, у будь-які часи історії людства, були і лишаються вічні цінності: краса, любов, духовність... За задумом В.Золотухіна, його твір — альтернатива бездуховності, що дедалі активніше насувається на нас, знищує або заганяє у глухий кут інтелект, викликаючи на поверхню неконтрольовані інстинкти, потреби. Ця музика всією своєю суттю (і чудовим виконанням скрипаля Г.Купермана, якому вона присвячена) протистоїть тому жорсткому світу, в якому ми нині живемо. Ії краса, моменти світлого одкровення, гармонії передано композитором настільки довершено, що викликає щемливе почуття ностальгії: чи не всю віру в добро, справедливість ми вже втратили, а може, зруйнували?
Останнім акордом “Фесту’99” став Концерт для оркестру №2 (1986) І.Карабиця. Саме тому, що цьому композитору не бракує ні творчих ідей, ні ініціативності, кожен з десяти “Фестів” — вельми важлива сходинка у розвитку духовності України.