"Культура і життя". 1992. 17 жовт. №42

Юрій Чекан

Біля фестивальної карти

З кожним днем відходить в історію Третій український міжнародний музичний фестиваль "Київ Музик Фест'92". Потроху тьмяніють фестивальні барви, вивітрюються з пам'яті одні враження, а інші, навпаки, обростають новими образно-емоційними асоціаціями, резонуючи з проблемами сьогоднішнього дня. Тепер, коли сум'яття фестивальних днів уже в минулому, спробую, бодай контурно, накреслити фестивальну карту — звичайно, суб'єктивну, зумовлену власним світобаченням, уподобаннями, зрештою — самою можливістю відвідати той чи інший концерт.

ОСТАННЄ — аж ніяк не перебільшення, адже за вісім днів відбулося двадцять чотири концерти. Зрозуміло, що відвідати всі (а деякі йшли паралельно) було фізично неможливо.

Кожна карта починається з масштабу. Якщо говорити про "Київ Музик Фест'92", то з повним правом масштаб його можна визначити як міжнародний (не європейський, а світовий). Це проявлялося, насамперед, через географію репрезентованих авторів та виконуваних творів. Уже на концерті-відкритті світове "охоплення" було зумовлене виконанням музики представників України, США, Фінляндії. У камерному ж концерті вдень 9 жовтня звучали опуси композиторів України, Узбекистану, Німеччини, Чехії, Словаччини, Росії, Швейцарії. Увечері цього ж дня у симфонічному концерті виконувались твори авторів з Австралії, США, Росії... І так — щодня.

Справжній міжнародний масштаб фестивалю наочно виявився і в участі непересічних виконавців з Європи та Азії, Америки й Австралії: кларнетиста Пекки Ахонена (Фінляндія), органіста Тео Брандмюллера (Німеччина), піаністів Люби та Іринея Жук (Канада), диригента Теодора Кучара (Австралія) та багатьох інших. Міжнародних масштабів набув і Другий конкурс композиторів імені Мар'яна та Іванни Коць у межах фестивалю.

Від масштабу перейдемо до розгляду "рельєфу" фестивалю. Які художні відкриття він приніс? Що запам'яталося? Чим?

Велике зацікавлення викликав заключний тур конкурсу композиторів, темою якого, за пропозицією пана Мар'яна Коця, стала трагічна сторінка історії України — Голодомор 1932—1933 років. Результати конкурсу такі: першу премію вирішено не присуджувати, другу здобув твір В.Бібіка "Плач та молитва", третю — композиція Збігнєва Багінського з Польщі "Жалоба", спеціальною премією відзначено твір Г.Овчаренко "Обпалена мальва".

Збігнєв Багінський побудував свій твір на зіставленні твору а капела (крайні епізоди) та оркестрової картини (середній епізод). Молитва на латинський текст — скорботно-заглиблена, траурна — сприймалася як символ вічної пам'яті, уболівання; інструментальна ж частина була не вільна від звукозображальних ефектів, як на мене, інколи прямолінійних. Втім, цікавим у сонорному плані здалося стереофонічне протистояння-діалог ударних.

Володарка спеціальної премії — киянка Галина Овчаренко — скомпонувала масштабний вокально-симфонічний твір для хору, оркестру, читця та соліста-дисканта (Юра Цимбалюк). Поетичною основою твору стали вірші Валентини Отрощенко — вільні від натуралістичних подробиць, пройняті трагічним пафосом і сповнені багатозначних символів та метафор. Музичне втілення спиралося і на просторово-пейзажні асоціації (жахливий, мертвотний пейзаж початку), і на загальновідомі "емблеми" скорботи ("плач" флейти соло), і на контрастні навально-безжальні образи. Молода авторка продемонструвала професіональну майстерність та мистецький хист.

"Відлуння" трагічних образів Голодомору відчувалося і в багатьох творах, котрі не увійшли до конкурсних програм: "Молитві Катерини" І.Карабиця, тріо "Вісім трагічних картин" В.Губи. На жаль, у концертах фестивалю не було нових симфонічних творів лідерів цього жанру — Є.Станковича, Л.Колодуба, В.Сильвестрова, В.Зубицького, Б.Буєвського (свідомо називаю композиторів різних стилістичних напрямків, творчих орієнтацій без якоїсь певної системи).

Втім, неповторності на фестивалі вистачало. Особливо яскраво індивідуальні вирішення проявлялися на камерних концертах. Ось, наприклад, твір Володимира Рунчака — "Homo ludus". Симфонія для двох солістів. Парадоксальні вже сама назва "симфонія" (монументальний жанр) і склад виконавців (флейта та фортепіано). Парадоксальне й протиріччя між назвою ("Homo ludus" — "Людина, що грає") і граничною напруженістю емоції. Водночас не викликає жодного сумніву те, що це саме симфонія (головна ідея твору, на мою думку, — діалог Особистості й Світу). Твір запам'ятався і завдяки чудовому виконанню Олега Кудряшова (флейта) та Світлани Шабалтіної (фортепіано).

Цікаві композиції запропонували молоді харківські композитори Олександр Гугель ("Три литовські пісні для фортепіано") та Олександр Щетинський ("Хваліте Ім'я Господнє"). У першому творі вражала витончена варіаційна техніка, милування кожним нюансом, мелодичним зворотом, цю композицію можна порівняти з вишуканим орнаментом. Фортепіанний твір О.Щетинського запам'ятався не тільки логікою побудови цілого, виваженою та продуманою драматургією, а й глибоким проникненням у сферу духовного, емоційністю та виразністю. На жаль, не всі слухачі зуміли "ввійти" в образно-емоційний стан цієї музики, відчути її неповторну красу і глибоку людяність.

Увага до камерних жанрів, гадаю, викликана кількома причинами. Це і особливості сучасної картини світу, у якій гранично стиснуті простір і час, і прагнення до граничної витонченості думки, і орієнтація на "свого" — інтелектуального, підготовленого слухача. Неабияке значення має і сама можливість виконати твір: що не кажіть, а зібрати камерний склад виконавців значно легше, ніж симфонічний оркестр або хор. Проте ці загальновідомі положення спростовувались на фестивалі. Чи так уже легко знайти дев'ять (!) віолончелістів для виступу? Проте Концертино Миколи Ковалінаса написане саме для дев'яти віолончелей та фагота. Конструктивна ідея композитора нерідко домінувала над безпосередньою виразністю, проте слухачі сприйняли твір з ентузіазмом.

Запам'яталися три твори в жанрі камерної кантати. "Рао Ноала" киянки Людмили Юріної для сопрано і камерного оркестру. Не шукайте в атласах та словниках перекладу цього екзотичного словосполучення! Його там немає. Для авторки важливий не певний вербальний зміст звуко- та словосполучень, що їх виконує співачка. Важливою стає сама артикуляція, звучання окремих складів. І результат — досить дивний: музика ця захоплює суто інтонаційною виразністю — асоціативні ряди простягують лінії до гранично чуттєвих виявів жіночності, жаги, експресії...

"П'ять весільних ладкань з Покуття". Кантата для народного голосу та камерного оркестру Олександра Козаренка вкотре засвідчила: зв'язок з інтонаційним фондом народнопісенних жанрів дає плідні наслідки. У творі вдало передано пейзажно-колористичні сторони, "тоноатмосферу" народного музичення. В її межах розгортається авторська драматургія, що вступає в діалог з фольклорною основою.

Тембрально, композиційно цікавим був "Спів для рівнодення" (кантата для сопрано, баритона та камерного оркестру на вірші Сен-Жон Перса) львів'янина Юрія Ланюка.

Фестиваль відбувся. Він лишиться в пам'яті багатьох. Останнє твердження може викликати у читача скептичну посмішку, адже мова йде про симфонічну й камерну музику, яку слухач не дуже шанує. І тому порожні зали — звична картина на таких заходах. Але цього разу все було по-іншому. На фестивальних концертах був слухач! Був, незважаючи на насиченість програм, на елітарність концертів, на тотальне обездуховлення, на фінансову скруту.

Попереду — "Київ Музик Фест'93". Будемо сподіватися, що негаразди Спілки композиторів України не вплинуть на існування фестивалю, що виводить Київ у ряд найбільших музичних центрів Європи.