“Культура і життя”. 1993. 6 лист. №45 (3426)

Марія Загайкевич

Бути Києву фестивальним містом!

Широкий загал звик до музичних фестивалів, властивих масовій культурі — гомінких, барвистих шоу, що проходять на велелюдних стадіонах, заполоняють вулиці та майдани. Проте є фестивалі й іншого типу, не менш, а можливо й більш престижні: звернені до шанувальників високого мистецтва, вони обмежені стінами концертних залів, проходять у зосередженій, піднесеній духовній атмосфері. В Європі є цілий ряд великих, а зрештою й скромних за масштабами міст (Рим, Берлін, Прага, Варшава, Зальцбург, Вісбаден та ін.), що завдяки періодичній організації музичних імпрез здобули славу важливих осередків світової культури.

Останнім часом столиця України зробила серйозну заявку на те, щоби стати ще одним європейським фестивальним центром. Організований Спілкою композиторів, Міністерством культури України та Центром музичної інформації міжнародний музичний фестиваль “Київ Музик Фест” уже вчетверте вийшов цього року на концертні естради міста.

Твори українських композиторів становили лише частину (хоча й значну) запропонованих публіці концертних програм. І все ж, фестиваль сприймався в першу чергу як репрезентація сучасного національного музичного мистецтва. Річ у тім, що принцип безпосереднього зіставлення і одночасного показу музичних творів різних країн виразно відтінив особливості розвитку української музики, дав можливість чіткіше уяснити її місце в світовій культурі. Варто відзначити, що виконання в Києві цілого ряду творів були прем’єрами, а це має неабияке значення для піднесення престижу фестивалю.

Центральним номером фестивалю стали філософсько-концептуальні, космогонічні “Пісні про затемнення” Б.Рендса (США) для соліста (виконавець — блискучий американський співак Томас Пол) та симфонічного оркестру.

Вибір симфонічних творів українських композиторів з першого погляду виглядав хронологічно і тематично досить випадковим. Проте оскільки все це були здебільшого зразки високої художньої вартості, позначені неповторним індивідуальним почерком, трапилося несподіване: симфонічні концерти склали немов своєрідний “зріз” розвитку української музики протягом останніх трьох десятиліть в усьому її розмаїтті. Наскільки концепційно та стильово різними й водночас художньо повноцінними виявилися колоритна, сповнена яскравих народних барв “Українська карпатська рапсодія” Л.Колодуба (1960), а також написаний серійною технікою твір В.Годзяцького “Stabilis” (1966); медитативна, заглиблена в духовний світ людини Симфонія №4 В.Сильвестрова (1976) та соковитий Концерт для оркестру №2 І.Карабиця (1986), або пружні, стислі “Награвання” С.Турнєєва (1984). Привернуло увагу витонченою майстерністю оркестрового письма прем’єрне виконання найновішого опусу В.Бібіка — камерної симфонії “Музика літа” (1993).

Якщо симфонічні концерти представляли головним чином досягнення минулого, то “україніку” камерних вечорів в основному репрезентувала творчість молодих. Виконання вперемішку музики українських та зарубіжних авторів (із Швейцарії, Італії, Великобританії, США та ін.) не тільки засвідчило спільність стильових тенденцій, притаманних сучасному світовому музичному мистецтву, а завдяки порівнянню дало змогу переконатися в справжній пошуковості та професіоналізмі українських композиторів. Серед здобутків камерної музики можна назвати твір К.Цепколенко (виконаний блискучим “Ансамблем нової музики” зі Швейцарії), “Рапсодію-діалог” для флейти та фортепіано Г.Гаврилець, “Сонату чекання” для віолончелі, фортепіано та магнітної стрічки Ю.Ланюка, П’єсу для фортепіано і флейти В.Кафарової та ін.

Безпосереднє продовження національних класичних традицій, мабуть, найвиразніше було помітно в хоровому жанрі. Йдеться передусім про громадянську заангажованість сучасних хорових творів та їх щільний взаємозв’язок із літературними процесами. Прикладом може послужити нова, щойно написана кантата-симфонія В.Камінського “Україна. Хресна дорога”, основою якої стала напрочуд своєрідна і глибоко патріотична поезія Ігоря Калинця. Монументальністю задуму, жанровими ознаками твір певною мірою розвиває лінію, накреслену славнозвісним “Кавказом” С.Людкевича. Подібні тенденції відображає також ряд інших хорових творів — кантата “Чорнобильські дзвони” В.Філіпенка—Л.Татаренка, “Спить і здригається рідна земля” Г.Цицалюка—С.Черкашенка, реквієм “Стражденна мати” А.Гайденка—В.Забаштанського, “Дума про тридцять третій” Г.Саська—М.Ткача та ін. Виразно проявився і характерний для української хорової творчості фольклорний нахил (Фольклорна сюїта №3 О.Некрасова, майстерні обробки обрядових пісень Б.Фільц тощо).

Показово, що у зв’язку з демократичними перемінами у нашому суспільстві дістала новий імпульс для свого розвитку галузь хорової творчості, яка колись була гордістю української культури — церковна музика. На фестивалі релігійні мотиви звучали в багатьох композиціях. Найяскравіше вираження вони знайшли в Літургії №1 Лесі Дичко. І здалося вельми закономірно, що виконання цього твору, котрий є явищем високої мистецької культури і водночас відповідає всім канонічним вимогам церковної Служби, відбулось у Володимирському соборі.

Ще однією особливістю фестивалю, яка випливає з нового суспільного статусу України, стало широке залучення до його організації та проведення української діаспори. В концертах прозвучала програмна симфонічна увертюра “Свобода” маститого маестро з Франції Мар’яна Кузана, відбулась світова прем’єра Концерту для фортепіано з оркестром № 1 Вірка Балея, відомого композитора, диригента, піаніста і менеджера з Америки, який багато сил віддає пропаганді української музики за рубежем. Кияни мали можливість ознайомитись також з творами молодшого покоління українських музикантів з Канади (Лариси Кузьменко, Мар’яна Мозетича), США (Ореста Герасимчука, Христини Кузьмич).

Теплу атмосферу зустрічі з піаністом і композитором Анатолієм Мірошником — колишнім киянином, а нині громадянином далекої Австралії — створили його спогади, а передусім юні виконавці — учні київської Спеціальної музичної середньої школи імені М.Лисенка. Варто відзначити, що оркестром керував молодий, талановитий диригент С.Протопопов, який щойно повернувся з Парижа із званням лауреата престижного міжнародного конкурсу молодих диригентів.

Починаючи з 1991 р. органічною і невід’ємною частиною проведення заходів “Київ Музик Фесту” став міжнародний конкурс композиторів імені Мар’яна та Іванни Коць. Його фундатори — видавці з США, добре відомі своєю благодійною моральною та фінансовою підтримкою різних патріотично-громадських заходів, спрямованих на відродження історичної пам’яті та духовного потенціалу українського народу. Стимулююче значення конкурсу для розвитку української музичної творчості та піднесення рейтингу фестивалю важко переоцінити: адже обов’язковою передумовою участі в ньому є спеціальне написання і перше, прем’єрне виконання того чи іншого твору. З точки зору суспільного резонансу велику роль відіграє те, що конкурси проводяться за тематичним принципом і присвячені найболючішим сторінкам історії України, попередній — Голодомору, а цьогорічний — нуклеарній катастрофі в Чорнобилі.

Міжнародне журі конкурсу (його очолив композитор Бернард Рендс із США) було суворим: керуючись двома основними оціночними критеріями — оригінальністю та професіоналізмом, вирішило присудити лише третю премію. Її одержав китайський композитор Йонг Янг за симфонічний твір “Аетернітас”. Можливо, цьогорічний “чорнобильський” конкурс справді не приніс великих художніх відкриттів. Проте жаль, що серед допущених до третього туру шести творів залишився непоміченим членами журі гаряче сприйнятий публікою вокально-симфонічний твір Віктора Мужчиля (Дніпропетровськ) “Голос волаючого в пустелі”. Названий у підзаголовку “Музичною проповіддю на тексти канонічної Біблії і речення святих отців церкви”, він вразив глибоким музичним осмисленням позначених віковою мудрістю висловів Священного писання, спробою розкрити морально-етичну сутність “чорного полину Апокаліпсису” (Л.Костенко), котрий навис над українською землею. Що ж, залишилося сподіватися на майбутнє, адже подвижницька діяльність панства Коць триває: 1994 року ними заплановано спонсорування конкурсу на кращий симфонічний твір, присвячений Україні, який міг би стати (подібно “Фінляндії” Я.Сібеліуса) достойним музичним пам’ятником їх рідній Батьківщині.

Фестиваль такого рангу, як “Київ Музик Фест”, завжди піднімає, крім композиторсько-творчої, ще одну не менш важливу проблему — музичного виконавства. Адже для проведення численних концертів (протягом тижня їх відбулося 24) необхідно було “підняти” і залучити дев’ять оркестрів, сім хорових колективів, велику кількість ансамблів, солістів, диригентів. Відбулися концерти, які “запрограмовано” концентрували увагу саме на демонстрації виконавського потенціалу. Такими були, зокрема, вечір, де у виконанні Дніпропетровського симфонічного оркестру (художній керівник та головний диригент В’ячеслав Блінов) прозвучали бестселери симфонічної музики ХХ ст. — твори Стравинського, Онеггера, Хачатуряна, Мосолова та ін., сольний концерт блискучого гітариста Енвера Ізмайлова та ін.

Наявність у програмах фестивалю творів різних жанрів і стилів, широко відомих і таких, що тільки побачили світ, ставила перед виконавцями серйозні завдання, вимагала прояву високих професіональних якостей. Особливо велике навантаження випало на Київський камерний оркестр та Державний симфонічний оркестр України (обидва під диригуванням Р.Кофмана). Водночас фестиваль засвідчив, що вогнище виконавської культури зосереджено не лише в столиці. Відвідувачі концертів мали змогу переконатися в художній стабільності Дніпропетровського симфонічного оркестру, котрий уже вчетверте бере активну участь у “Київ Музик Фесті”.

Приємною несподіванкою було ознайомлення з напрочуд перспективним Молодіжним симфонічним оркестром Харківського театру опери та балету імені М.В.Лисенка, що виступив під диригуванням Вірка Балея (художній керівник Гаррій Абаджян). Новими барвами вияскравилось мистецтво ветерана української хорової культури Заслуженої капели України “Трембіта” (художній керівник та головний диригент Микола Кулик). Заслуговує найвищої оцінки мішаний хор “Орея” з Житомира (художній керівник та диригент О.Вацек). Безперечно, українське мистецтво може по-справжньому пишатися чудовим Київським квартетом саксофоністів (керівник Юрій Василевич), що виступив на фестивалі разом із талановитим канадським піаністом Євгеном Плавуцьким, а також вражаючим своєю майстерністю ансамблем ударних інструментів, влучно названим “Парад віртуозів” (художній керівник — Олександр Блінов).

Обмежені фінансові можливості, на жаль, далися взнаки: в порівнянні з попередніми роками збідніла реклама фестивалю, менш барвистими і яскравими стали програмки та запрошення. А все це не могло не позначитися на відвідуванні концертів та загальній атмосфері музичного свята. Мали місце і відчутні збої в реалізації заанонсованої програми: з неї випали виступи вельми цікавих колективів, таких як хор та оркестр із Франції, Квартет Вілянув з Польщі, американська поп-група та окремі виконавці. Разом з тим, програма фестивалю щодо кількості концертів і виконаних номерів була явно перенасиченою. Особливо заважала значна кількість творів, як українських, так і зарубіжних авторів (зокрема Річарда Нейнса з США), що репрезентували надто посередній художній рівень і не могли збагатити музичну палітру фестивалю. Необхідність піднесення художньої планки для композиторів, які прагнуть брати участь у майбутніх заходах “Київ Музик Фесту”, стає очевидною.

Слід сказати, мабуть, що перший відділ заключного концерту, який складався із зразків української хорової музики (до речі, не анонсованих у програмках і підготовлених похапцем), справив неприємне враження. І все ж, фестиваль ще раз засвідчив, що кияни люблять музику і, зокрема, серйозну, хорошу музику: концертні зали були переповнені, а це, як відомо, говорить само за себе.