"Хрещатик". 2002. 8 жовт. №149(2160)

Олег Афонін

Вечір сюрпризів

Джаз — музик серйозна, відверта і трішечки... бешкетна

"Київ Музик Фест" створювався як міжнародний фестиваль академічної музики — симфонічної, камерної, хорової... Але жоден з тринадцяти форумів не обійшовся без джазу.

З перших же нот, якими розпочався концерт джазової музики "Естафета поколінь", було зрозуміло — на нас чекає сюрприз. Та ба! Весь концерт став суцільною несподіванкою. Це були не просто виступи музикантів, а справжній "джем-сешн". Так джазмени називають невимушену вечірку вузького кола колег і друзів, під час якої вони імпровізують на теми відомих мелодій задля власного задоволення, не виставляючи жодних комерційних вимог. Мета таких зустрічей — обмін ідеями, а також демонстрація виконавської майстерності та музичної винахідливості. Відомо, що така форма джазового спілкування вважається найскладнішою, проте й найприємнішою для музикантів і слухачів.

На сцені квартет Олександра Шаповала "Collegium". Того самого, біг-бенд якого не залишив спокійним жодного з прихильників джазу в Україні та за кордоном. А в квартеті на бас-гітарі грає Юхим Марков — енциклопедист, композитор, викладач, що виховав не одне покоління талановитих музикантів. Такі ж слова можна адресувати і Віталію Мачуліну — чаклуну за ударними інструментами. До них прилучилася й Лідія Михайленко — співачка з надзвичайним голосом, акторською майстерністю, яка, втім, джаз не виконує. Виявляється, на вшанування пам'яті Івана Карабиця відкрити концерт джазмени вирішили його піснею "Мати моя, сивая горлице". І почалось... Це був Джаз! Власне, такі спірічуелси і вважають зразками вокальної музики.

Взагалі кожне ім'я, яке звучало на концерті, — або легенда українського, та й не тільки, джазу, або — надія. Шанувальникам не треба пояснювати, хто такі Володимир Молотков, Тамара Грач, Сергій Крашенинников, Андрій Арнаутов... А ось і нові виконавці. На сцені — дівчатка з дитячої музичної школи №2 імені М.Вериківського. Їм, напевно, років по чотирнадцять. Але тримаються вже доволі впевнено, хоч і помітно, як трішечки тремтять їхні колінця. І не дивно, адже їхні батьки й діди захоплювалися тими людьми, з якими зараз юні леді виступають на одній сцені. Не можу не сказати кілька слів про Анну Лучихіну, 17-річну студентку естрадно-циркового коледжу. Окрім приємної зовнішності, дівчина має голос і вміє співати. По-справжньому, адже джаз не терпить брехні та фальші. Та неможливо не бути відвертим, коли мелодія народжується всередині тебе самого. І слухач бачить це і чує. Так от, Анна доволі легко утнула навіть кілька скетчів — імпровізаційних форм співу, що імітують інструментальне виконання, найважче у джазовому вокалі.

Непризвичаєна людина, яка б потрапила на цей концерт, мабуть, здивувалася б: на сцені сидять поважні сиві люди професорського вигляду, в строгому одязі, в краватках; поміж ними ходить дівчинка, вдягнена відповідно до свого віку. І всі разом грають щось таке, від чого старі й малі в гладачевій залі не можуть втриматися на місці. А кінцівка кожного номера тоне у вигуках, свисті та тупотінні. Невтаємниченому глядачеві, напевно, і невтямки, що джаз хоч і серйозна музика, але трішки бешкетна. А саме свист та вигуки для справжнього джазмена приємніші навіть за бурхливі оплески. Такий він незбагненний — Джаз.