“Культура і життя”. 1995. 11 жовт. №40 (3719)

Леонід Грабовський.

Свічка, що горить з обох кінців. Лірична пісня подорожнього майстра в салоні трансконтинентального літака

“Київ Музик Фест’95”. Під такою назвою з 30 вересня по 7 жовтня включно проходив Шостий український міжнародний музичний фестиваль. Протягом восьми днів у концертних залах столиці України лунала музика західноєвропейських композиторів-класиків Г.Ф.Генделя, Й.С.Баха, А.Вівальді, Ж.Б.Люллі, В.А.Моцарта, А.Сальєрі, Ф.Мендельсона, Г.Малера, Р.Шумана, М.Равеля, Б.Бріттена, І.Стравинського, Б.Бартока, С.Танєєва, а також сучасних українських, американських, німецьких, австрійських, французьких, австралійських, угорських, польських, японських, югославських, ізраїльських та російських композиторів.

За цей час відбулося тридцять концертів — з них п’ятнадцять камерних, шість симфонічних, три джазових, два збірних, один хоровий, вечір театралізованих музичних композицій і заключний концерт. Проведено також “Фест-академію” — своєрідні зустрічі з учасниками фестивалю, композитором Джорджем Крамбом (США), Божидаром Косом (Австралія), Менахемом Цуром (Ізраїль), Сакае Сакакібарою (Японія), співачкою Ендріа Аксельрод (США) та іншими музикантами.

У концертах фестивалю взяли участь диригенти Вірко Балей (США) та Едвін Лондон (США), Павло Длябога (Швейцарія), Сакае Сакакібара (Японія), Джордже Павлович (Югославія), Саїм Акчіл (Туреччина), солісти Хові Сміт, Уільям Олбрайт і Стівен Кроуфорд (США), Масахіро Саїто (Японія), Філіп Кюпер (Франція), а також ансамбль “California E.A.R. Unit” (США), квартет Мішеля Порталя (Франція) та ін.

Активну участь у концертах фестивалю взяли наші колективи та солісти. Серед них — Державний ансамбль солістів України “Київська камерата” (художній керівник Іван Карабиць), Заслужений симфонічний оркестр Національної радіокомпанії України (художній керівник Володимир Сіренко), Запорізький симфонічний оркестр (художній керівник В’ячеслав Редя), оркестр “Перпетуум мобіле” Спілки композиторів України (художній керівник Ігор Блажков), Державна академічна хорова капела “Думка” (художній керівник Євген Савчук), камерний хор “Хрещатик” (художній керівник Лариса Бухонська), київське хорове братство “Дзвони” (художній керівник Дмитро Радик), київський камерний оркестр “ARCHI” (художній керівник Ігор Андрієвський), Львівський камерний оркестр Вищого музичного інституту імені М.В.Лисенка (художні керівники Мирослав Скорик та Артур Микитка) та інші.

У рамках цього фестивалю було проведено П’ятий конкурс композиторів імені Іванни та Мар’яна Коць.

Уже вкотре в концертах “Київ Музик Фесту” взяв участь відомий американський диригент і композитор, українець за походженням Вірко Балей. Своєрідний життєпис про нього ми пропонуємо вам, шановні читачі.

...У моїй уяві він завжди готовий рушити в путь: концерт тут, фестиваль там, нарада ще десь... Сніданок у Торонто, ланч у Нью-Йорку, вечеря у Сан-Франціско (чи, може, Івано-Франківську)... Такий він, Вірко Балей, скільки я знаю його як людину, піаніста, диригента, композитора. Не минуло йому й року, як почалося в Радехові на Львівщині лихоліття Другої світової війни. Занесло тата й маму спочатку до таборів праці у Німеччину, а по війні, разом із десятками тисяч утікачів, і до Сполучених Штатів Америки. Тут обдарований юнак здобув музичну освіту як піаніст (перші лекції фортепіано діставав він ще в Німеччині від відомого українського піаніста Романа Савицького-старшого), а потім до гри долучилася й композиція, теорію якої молодий музика вивчав у Каліфорнійському інституті мистецтв в Лос-Анджелесі.

Незабаром після здобуття диплома і ступеня магістра музики Вірко Балей починає працювати в Університеті міста Лас-Вегас (Невада), де викладає основні музично-теоретичні дисципліни та фортепіано. Одночасно він розгортає бурхливу музично-виконавську діяльність: організує Камерний ансамбль сучасної музики, до якого увійшли провідні педагоги університету, і починає влаштовувати щорічні фестивалі сучасної музики. Ці фестивалі надзвичайно пожвавили й оновили культурне життя знаменитого міста, де перед тим неподільно панувала розважальна стихія. Вірко знайомить городян з музикою провідних майстрів нашого століття зі Сходу й Заходу, виступаючи як піаніст-соліст, ансамбліст та диригент.

Тоді ж, у першій половині 70-х років, визріло бажання відвідати Україну, зазирнути за “залізну завісу”, дізнатись — що ж діється там у музиці, в тій Богом забутій і зануреній у тоталітарний морок землі? Ще кілька років тому до його рук вперше потрапили партитури творів корифея української музики Бориса Лятошинського, що стали для нього відкриттям нового, незнаного і несподіваного світу. Та певно, він мусить мати учнів, — і як же вони зараз компонують?.. І Балей з жадібною цікавістю зустрічався з композиторською молоддю, просив дати, якщо можна, ноти й записи, щоб забрати їх з собою і в Америці поширити вістку про нову українську музику. А там же ж про неї не знали анічогісінько, не знали навіть, де та Україна розташована географічно і що воно взагалі таке. Незабаром в американському музикологічному часописі “Нумус вест” Вірко публікує статтю “Київський авангард — ретроспектива головної течії”, а потім її переклад з’явився у Німеччині. Отож, так вперше Захід дізнався про те, що існує український музичний модерн.

Сам молодий маестро компонував тоді мало. Час забирало концертування й педагогіка, а також лекції про українську музику, з якими він виступав у різних містах США і Канади. Набуток, привезений з України, був багатющий — дивним робом не відібрали на прикордонній митниці Країни Рад...

Початок вісімдесятих ознаменувався новим вирішальним кроком. Маестро Балей вирішує заснувати Симфонічний оркестр міста Лас-Вегас. Знаходяться необхідні спонсори — місто ж бо багате! — і проект стає дійсністю. Тепер, з оркестром, можливості пропаганди українського мистецтва зростають. У кожному сезоні — прем’єра українського твору, а то й дві. І Камерний ансамбль продовжує діяти.

Із настанням доби гласності й перебудови Вірко Балей відновлює й поширює контакти з Україною, що майже зійшли нанівець у добу Брежнєва–Андропова. Тріщить “залізна завіса”, ще вчора така непорушна. І виникає нечувана можливість двобічних зв’язків, можливість організувати поїздки до США українських композиторів Сильвестрова, Скорика, Станковича, Карабиця, Загорцева та виконання їхніх творів. Навесні 1987 року в Нью-Йорку, в Центрі виконавських мистецтв імені Лінкольна відбувається перший концерт, програма котрого цілком складається з сучасних українських творів. Вірко Балей — головний ініціатор — постачає нотний матеріал, складає програми, пише анотації. Прихильна рецензія з’являється в “Нью-Йорк Таймс”. Українська музика стає реальністю світового музичного життя.

А наступного року і сам Балей стає частим гостем симфонічних естрад Києва, Львова, Москви та Ленінграда (тепер — Санкт-Петербург) як диригент і піаніст з творами як класичного, так і сучасного репертуару. В останньому переважають українські та американські твори. Солістами виступають здебільшого українські артисти — Микола Сук, Олег Криса, Юрій Мазуркевич. Звучить і музика самого маестро Балея.

В оцінці американської критики Вірко Балей — “блискучий віртуоз”. Цього, як на мене, замало. Звісна річ, замолоду Вірослав грав чимало віртуозних п’єс, таких як Шоста угорська рапсодія Ліста чи Токата Шумана. Проте, його інтереси дуже рано скерувалися в бік головно сучасної музики. Як соліст та ансамбліст Балей виконав чимало музики Шенберга, Вебера, Булеза, Сильвестрова, Крамба, Кейджа. Для всього цього потрібен величезний піаністичний досвід як технічний, так й інтелектуальний. Адже ж доводиться розв’язувати проблеми прочитання щоразу іншого індивідуального способу нотації (так вже повелося у наші часи), запаморочливо складних ритмів, екстраординарних подекуди прийомів гри.

Піаніст Балей усім цим озброєний вичерпно. Палітра його звучань чарує багатством соковитих нюансів та тембрових барв. У цьому можна впевнитися, слухаючи платівку “Українська скрипкова музика XX століття”, що її Балей разом зі скрипалем Юджіном (Євгеном) Гратовичем та за участю американського віртуоза-контрабасиста Бертрама Турецького зреалізував у 1979 році, зарекордувавши твори Косенка, Лятошинського, Станковича та Грабовського. Але зараз мені хочеться згадати почуте у Львові навесні 1990 року виконання Балеєм та Мазуркевичем “Крейцерової” сонати Бетховена. У другій, повільній частині уславленого шедевру партія фортепіано привертає до себе головну увагу своїм незрівнянним, розкішним візерунком. У виконанні Вірка Балея це було справжнє чудо камерного піанізму. Чудо, ніким не зарекордоване і через це навіки втрачене для нашої культури. Як, зрештою, і безліч інших наших національних надбань...

Вірко Балей як композитор триваліший час був ніби в тіні Балея-виконавця. Вкрай складна світова культурно-історична ситуація, з одного боку, і становище емігранта, взяте в його психологічному аспекті та наслідках цього, — не сприяли швидкому й сенсаційному дебютові. Ці передумови не давали змоги швидко сформулювати власне творче кредо, бодай на рівні інтуїції. Тим-то композиторська активність маестро Балея почала рішуче йти вгору аж наприкінці 70-х років. Після завершення другої редакції Партити для трьох тромбонів і трьох фортепіано (1976) композитор створює сюїту для кларнета й фортепіано “Різьблені птиці” за мотивами скульптур Дейвіда Сміта, Олександра Архипенка, Косстянтина Бранкузі та Макса Ернста: продовжує також працю над започаткованим ще 1958 року циклом фортепіанних творів “Ноктюрналі” (досі їх написано шість) — різних за формою поетичних “сторінок інтимного щоденника”. У другій половині 80-х років, одночасно із пожвавленням зв’язків з Батьківщиною, постають одна за одною такі солідні й змістовні композиції, як обидва Скрипкові концерти, а на початку 90-х — Перший концерт для фортепіано з оркестром. Особливе місце у творчій біографії Балея посідає опера “Голод” (лібрето Богдана Бойчука), де в символічну форму втілено історію українського Голодомору 1932–1933 рр.

В його музиці чується органічний синтез інтернаціональних за походженням засобів та засад мислення, змістовна й емоційна виправданість і обгрунтованість усіх складників музичної субстанції. В модерній оболонці сучасного авангарду та поставангарду постає, неначе Фенікс, український романтизм в як би постімпресіоністичній, “пост-ревуцькій” одміні, романтизм з його м’якою елегійністю, мрійливою задумою та короткими, хоч бурхливими, виливами драматичних ефектів, романтизм, що йому не судилося бути виспіваним до кінця у належний історичний час, але який, може, є вічним станом українського духу...

Образ України композитор споглядає ніби (і насправді) — з далекої далини, і той образ оповитий серпанком мрії, з’яви, видіння. Ні, це не конкретна Україна, а її поетично-фантазійна сублімація. В ній вчуваються нараз і любов, і страждання, і смерть, і туга за нездійсненним, або, як на український варіант романтизму, за навіки втраченим. Про це досить красномовно свідчать, насамперед, деякі музичні символи, і серед них — неодноразово цитована в різних творах мелодія “Думи мої...”. То тут, то там з’являється жанровий “знак” української думи (Партита тощо), а як контраст до нього — ритми коломийки чи іншого визивного, ритмічно примхливого танцю (Другий скрипковий концерт, “Ноктюрналь” №4, Етюд для скрипки соло).

Співні мелодеми речитативно-баладного типу, що ведуть своє походження від інтонацій українського фольклору, з’являються в творах маестро Балея здебільшого в оточенні звуків-іскор, котрі то спалахують цілим жмутом, то звиваються у світляні сувої, розстеляючись у просторі, наче якісь небесні Вози... Але фейєрверки пасажів не впливають на характер основного, глибинного ритму. Музика переважно ллється, неначе неквапна розповідь, і найбільш слушним її визначенням, як на мене, було б поняття саме думи в її знову ж таки сублімованому сенсі (та ж Партита, початок Першого та закінчення Другого скрипкових концертів).

Дуже любить Балей нічні образи — тут він перегукується з романтиками Шопеном та Шуманом, з символістом Дебюссі та неосимволістом Джорджем Крамбом (“Ноктюрналі”). Зоряні лас-вегасівські ночі, з їхньою лункою тишею, поза сумнівом, сприяли осягненню того медитативного стану, коли музика народжується неначе сама собою. Інше джерело музичних імпульсів — це, як нам здається, численні трансокеанські нічні подорожі літаком, що стали неодмінною частиною життя вічно мандрівного українсько-американського музики. Адже ж людина перебуває за цих умов як би поза часом і простором, поміж сном і реальністю, коли стає найбільш активною підсвідомість — джерело усіх наших натхнень...

Національна природа музики Вірка Балея дається взнаки і в тому специфічному її ритмі, ніби приблизному, що йде від імпровізації, від астрофічного думного речитативу, від голосінь та заплачок і до котрого дуже пасують поняття неповності й недосконалості, вироблені сучасною музичною теорією та практикою. Але композитор дуже обережно врівноважує ці розділи своїх творів більш “земними”, мускулярними ритмоформами танців чи інструментальних токат, а то й безперервним рухом в жанрі “мото перпетуо”.

***

Чи може свічка життя горіти з двох кінців нараз, як палить свою маестро Балей? Чи це не забагато навіть для такої дужої фізично і духовно людини? До речі, ми не згадували ще про багато що — про створену ним фірму “Відео-Юкрейн”, про організацію фестивалю у Лас-Вегасі та Нью-Йорку, про участь у редколегії журналу “Світовид”, про засновану ним видавничо-музичну фірму “Ту Мені Ноутс” (“Забагато нот”)...

Але, може бути, це вже суто американське — нестримна експансія, потяг до охоплення все нових і нових вимірів та обширів? Чи героїчна спроба одним ривком здійснити тут, у музичній ділянці, українські заповітні мрії, ті, що тепер мають певний шанс стати реальністю за — поки що!— сприятливих історичних обставин? ...Хто знає?