“Культура і життя”. 1997. 5 лист. №43

Ірина Сікорська.

І свято, і робота

Доброю традицією міжнародного музичного фестивалю “Київ Музик Фест” стала презентація цікавих виконавців і нових творів іноземних композиторів. Гостями “Фесту’97” стали диригент Пол Полівник, фаготист Джордж Сакакіні (США) і композитор Алекс Блешінгер (Австрія). Разом з ансамблем солістів “Київська камерата” вони подарували слухачам чудовий концерт — цілісний і водночас дуже різноманітний за програмою. Вічний Моцарт (Симфонія А-dur) сусідив з блискучим Концертом для фагота з оркестром А.Блешінгера (його м’який іронічний тон, віртуозна партія солюючого фагота дуже сподобались аудиторії) та блискучою оркестровою мініатюрою “Dоn’t Trеat On Mе” Расселла Пека (США) — суто американською за музикою, повтореною “на біс”. Після концерту я спробувала ближче познайомитись з музикантами.

ПОЛ ПОЛІВНИК. Музикою займається з восьми років (батько навчав його гри на скрипці). Через півроку почав грати у шкільному оркестрі (“оркестр став моїм першим коханням, я у ньому виріс”, — зізнається Пол). Потім — знаменита Джульярдська школа (клас скрипки в Оскара Шамського, диригування у Жана Морелла). По її закінченні стає у 22 роки диригентом симфонічного оркестру в Лос-Анджелесі. Невдовзі створює власний колектив — Оркестр радіо Лос-Анджелеса, який часто звучить в ефірі. Протягом семи років працював другим диригентом двох провідних за фаховим рівнем симфонічних оркестрів — Індіанаполіса і Мілуокі. За цей час об’їздив з ними понад 60 країн. Наступна сходинка — перший диригент Симфонічного оркестру Алабами, концертний сезон тривав 46 тижнів на рік. З цим колективом працював майже вісім років. Останні п’ять є музичним директором фестивалю “Нью-Гемпшир Музик Фест”, де щороку по 6 тижнів звучить симфонічна і камерна музика, куди приїздять музиканти з усього світу. Диригентську роботу містер Пол поєднує з викладацькою: у консерваторії Оболін, штат Огайо (за оцінками експертів, вона входить до п’ятірки найкращих у США), керує двома студентськими оркестрами. До того ж багато часу віддає “гостьовому диригентству”: Лондонський симфонічний, Оркестр Віденського радіо, оркестри Ліссабона, Люксембурга, Сеула, працює майже з 25 колективами США.

ДЖОРДЖ САКАКІНІ. Має арабське, точніше, сірійське коріння, хоч народився в Америці. Закінчив Південну музичну школу в Рочестері, штат Нью-Йорк. Був першим фаготистом Нью-філармонік оркестру в Токіо (почав кар’єру в 20 років). Через деякий час повернувся до США. Жив у Бостоні, працював у різних колективах, включаючи Бостонський симфонічний оркестр. Вважає, що гра соло йому вдається краще. З 1989 року веде клас фагота в Оболін-консерваторії. Бере участь у Нью-Гемпширському фестивалі.

АЛЕКС БЛЕШІНГЕР. Під впливом старшого брата почав грати на фортепіано у 6 років. З 14 грав у поп-ансамблі. Виступав як співак, написав для групи 14 композицій. Під час служби в армії співав у хорі. Потім 10 років навчався у Віденській музик-шулле: серйозно вивчав композицію, брав приватні уроки вокалу та гри на фортепіано. Як композитор перші серйозні спроби зробив у кіномузиці. Зараз є автором 123 творів, серед яких дві опери, симфонія, концерти для скрипки, фортепіано, ударних, англійського ріжка з оркестром, ораторії, камерні твори, балетна музика тощо. У 1982 році організував камерний оркестр “Гармоніа класика” для презентації власних творів і сьогодні є його художнім керівником.

“Трійця” прилетіла до Києва з Відня (там виконувався Концерт для фагота А.Блешінгера з Угорським симфонічним оркестром). Через негоду літак запізнився, і музиканти, що називається, потрапили “з корабля на бал”, тобто на концерт, що, як зазначалося, пройшов з великим успіхом. Наступного дня вони здійснили студійний запис Концерту, а також знайомилися з містом та охоче спілкувалися з українськими колегами. Джордж Сакакіні провів майстер-клас із студентами Національної музичної академії. За його словами, був вражений кількістю фаготистів-студентів та високим рівнем їх підготовки.

— Що пов’язує вас трьох? — звернулась я до наших гостей.

П.П. — З Джорджем ми колеги і друзі. Саме він прилучив мене до викладання. Я ж познайомив його з Алексом.

А.Б. — Ще десять років тому я запросив Пола диригувати моїм оркестром “Гармоніа класика”. Ми потоваришували. Він щороку приїздить до Відня, аби дати один великий концерт на вечорах “Wіеn musіk Vеrеіn”. Я ж тричі брав участь у його фестивалі в Нью-Гемпширі.

Дж.С. — Алекса я знаю з 1996 року, відколи приїжджаю до Відня. Тоді записав Поему для фагота, зіграв кілька п’єс. Алекс вирішив написати для мене Концерт, і вже через шість місяців я одержав його партитуру факсом.

П.П. — Я радо вітав цю ідею — публіці в Нью-Гемпширі дуже подобається музика А.Блешінгера, слухачі з ентузіазмом зустрічають кожен новий його твір. Так було і цього разу: прем’єра з успіхом пройшла у липні минулого року.

— Чи задоволені ви грою “Камерати”?

А.Б. — Ми працювали з різними оркестрами з Австрії, Чехії, Словакії, Угорщини, але “Камерата”, без перебільшення, найкращий.

П.П. — Я просто насолоджувався роботою з цим колективом. Що мене більш за все вразило: вони всі — друзі. Можуть сваритися, кричати один на одного, але тільки задля справи, щоб зіграти якомога краще. І цей досвід був для мене особливим. До того ж, вони дуже компетентні, кваліфіковані — йдеться не лише про дуже високу техніку виконання. Можливо, навіть важливіше, що вони грають серцем.

— Як ви почуваєтесь у Києві?

Дж.С. — На жаль, ми не мали часу “підготуватися” до цієї поїздки — почитати книжки, переглянути проспекти. Але вийшло навіть на краще: Київ став для нас цілковитим сюрпризом!

П.П. — Вражень — море: будинки, Софія, Золоті ворота! Я диригував твором Мусоргського “Богатирські ворота у Києві” — і ось тепер побачив їх на власні очі! Архітектура просто вражаюча! Мені тут тим цікавіше, що моя бабуся по батькові родом з Києва. Тож я зв’язаний з вашою культурою і це відчуваю. Вважаю, що тут чудові, особливі люди.

А.Б. — Неабияким компліментом для мене було, коли після концерту ваші люди підходили до мене і говорили, що почули в моєму Концерті для фагота українські інтонації. Я не маю тут такого безпосереднього коріння, як Пол, проте, можливо, хтось із моїх далеких предків і був слов’янином.

— Ви, мабуть, знаєте, що українські композитори нині, як і вся держава, переживають скрутні часи. А як живеться композиторам у вас?

П.П. — В Америці композитори у не набагато кращому становищі. Майже всі вони заробляють на життя викладанням композиції, гармонії, інструментовки тощо. А музику пишуть “для себе”. Проблема — донести музику до слухача. А це дуже важко, адже публіка платить гроші лише за те, що знає, що їй подобається.

А.Б. — Я працюю, як віл. Пишу музику, так би мовити, різних напрямків: для кіно (сподіваюся, що в Україні невдовзі також покажуть мультсеріал “Тао-Тао” з моєю музикою, який уже обійшов увесь світ), вона більш-менш оплачується; далі шукаю видавця, який міг би це надрукувати — іноді з успіхом; наступна лінія — музика на замовлення, тут я намагаюся вловити “кон’юнктуру” — чого зараз потребує суспільство. Інша річ, коли до мене звертаються музиканти з проханням написати щось для них. Вони хочуть грати, тобто популяризувати мою музику — про платню тут не йдеться — я погоджуюсь.

П.П. — Але у кожного композитора — свій шлях. Наприклад, Расселл Пек, п’єсу якого ми тут виконували, зробив кар’єру завдяки 2–3 вдалим п’єсам для дітей. Окрім музики, там передбачалася розповідь — у легкій, іронічній манері — про окремі інструменти та групи. В Америці кожен оркестр має ранкові програми для дітей, тож Пека почали всюди запрошувати. Після 5–7 вдалих дитячих концертів йому замовили музику і для вечірніх, тобто “дорослих”. Так він став знаменитим.

А.Б. — З власного досвіду знаю, що найвдаліші композиції створюються все-таки “для себе”.

— Які у вас плани на майбутнє? Чи збираєтесь продовжити співробітництво з Україною?

П.П. — Моя мрія — мати тісні контакти з Україною. Адже ми повинні допомагати один одному покращити життя і можемо зробити це через музику: зв’язати Нью-Гемпшир, Відень і Київ. Зараз мушу братися за викладання, клопотатися справами мого фестивалю (виконуватимемо кілька творів українських композиторів). Незабаром як гостьовий диригент їду до Техаса, у листопаді — в Іспанію, потім — Клівленд. Але ми будемо продовжувати роботу з “Камератою”. Тож невдовзі, гадаю, знову завітаємо до Києва. Я впевнений, що тяжкі часи для вас минуть. Україна швидко підніметься. І ми будемо втішені, якщо хоча б трошки посприяємо цьому.