“Українська музична газета”. 1999 (друкується за рукописом)

Оксана Гармель.

Вірко Балей: “Я люблю писати музику для специфічних людей”

Музика живе тоді, коли звучить, особливо, коли звучить “жива” музика. І тому великим святом є для нас фестивалі, які попри всі перешкоди і проблеми продовжують існувати і дарують нам свіжий подих музичного повітря. Так ось уже дев’ять років поспіль осінній Київ запрошує всіх на “Київ Музик Фест”. А ця осінь була особливою для одного з головних фундаторів і продюсера фестивалю: пану Віркові Балею (представнику української музичної діаспори в США, професору Невадського університету) в жовтні виповнилося 60 років. Ця дата доповнює цілу серію ювілеїв наших композиторів-шістдесятників — В.Годзяцького, В.Сильвестрова, М.Скорика. Зацікавлений читач може запитати: чому ми згадуємо поряд ювілеї американця В.Балея і українських митців?

Вірко Балей — своєрідний “шістдесятник”, адже саме творчість Грабовського, Губи, Сильвестрова, Годзяцького, Пацери (про яку він дізнався з статті Г.Мокрієвої в польському журналі “Рух музичний”) зацікавила його, привернула увагу до сучасної музичної України і проклала шлях до спілкування. Починаючи з першого приїзду до Києва в 1974 році, В.Балей невпинно шукав митців, які так само, як і він, прагнули налагодити зв’язки між музичними діячами України і діаспори.

Ми сидимо з ювіляром у затишному кафе на бульварі Шевченка в Києві. По-американськи екстравагантний, але з м’якою українською посмішкою, посивілий, але з молодим завзятим поглядом, В.Балей з радістю розповідає про себе і про малознаний нами світ української діаспори. Наважуюсь задати питання:

— Пане Вірку, як ви вважаєте, який існує зв’язок між культурами України і діаспори: одна підпорядковується іншій, чи вони доповнюють одна одну?

— Безумовно, Україна веде українську культуру. І я думаю, так буде завжди. А функція діаспори зараз міняється: раніше це була більш оборона від того неправильного, що вони бачили, і прагнення зробити своє. Тепер люди, що там залишаються, які виїхали з різних причин, а вертатися не хочуть, прагнуть творчих стосунків і тісної співпраці.

В.Балея в нас знають як диригента, композитора, виконавця, талановитого організатора, автора музикознавчих статей, особливою оригінальністю з яких виділяється робота “Орфей розкутий”. Що є найголовнішим для самого пана Вірка?

— На першому плані, безсумнівно, композиторська діяльність. А решта — як виходить, “що під ноги падає”.

— А хто впливав на ваш вибір долі музиканта?

— Те, що я став композитором, то був власний вибір. А те, що я пішов у музику, то на початку був вибір мами, яка вважала, що в мене є талант і, як то кажуть, пхала і тримала за вуха. Але решта все — це не її вина...

Шлях формування особистого творчого “я” Вірка Балея відзначався різноманітними захопленнями, які досить швидко змінювалися. Так в юні роки він цікавився музикою Шопена, Мусоргського, Дебюссі, потім — Равеля, Берга, Шенберга, Малера і Брукнера; коли йому було років 25, він захопився творчістю Моцарта, а дещо пізніше — Бартока і авангардною музикою — Пендерецьким, Лютославським, Штокгаузеном, Беббітом. Як каже пан Вірко, “десь до 35 років я був дуже “голодний”, все хапав, що мене цікавило”.

У своїй композиторській діяльності В.Балей дотримується власних творчих засад. До таких належить, наприклад, незмінне переконання в тому, що в кожному творі обов’язково “якась тоніка має бути... Навіть якщо композитор не хоче, то вухо все одно вибирає, робить ієрархію. А якщо вухо вибирає, то чому я не маю вибирати?”. Він також упевнений, що музика на сучасному етапі потребує вироблення спільної мови, або хоча б спільних “слів”, бо “поки ми ще вигадуємо слова, то рафінованої думки і глибини не може бути...”.

Майже завжди під час праці над своїми творами В.Балей розраховує на певного виконавця або ансамбль:

— Я люблю писати для специфічних людей, бо це має вплив на мене, тому що характер твору трошки має відношення до характеру людини, для якої я пишу. А зараз я пишу симфонію, можна сказати, для себе, тому що мене завжди цікавило задиригувати чимось масштабним.

— У ваших творах як окрема частина і як загальна назва зустрічається “Дума”. Що для вас є дума?

— Дума для мене є свого роду символом України. Але вона цікавить мене не як патріотичний вислів, а сама метафора думи. Для мене це напівімпровізаційний твір. Навіть якщо він весь виписаний, відчувається, що це свого роду музична фабула.

— У вас є оригінальний твір, написаний за скульптурами. Це було музичне відбиття вашого постійного захоплення скульптурою?

— No, воно просто так сталося. Є відомий вислів, що архітектура — це застигла музика. А я подумав: якщо архітектура застигла музика, то скульптура — теж. І, скажімо, якщо ми її “розведемо”, то що з нею буде? Композиції написані за творами різних авторів: “Птах юрського періоду” — за Девідом Смітом, “Орел” — за Олександром Архипенком, “Птах у просторі” — за Костянтином Бранкузі, а “Китайський соловей” — за колажем Макса Ернста (на жаль, цей колаж уже зруйнований, і існує лише його знімок).

— А який задум лежить в основі твору “Співання Орфея”, що прозвучав на цьогорічному “Київ Музик Фесті”?

— На твір мене надихнули “Сонети до Орфея” Р.М.Рільке, де є фраза: “Орфей співає”. А задум цілого такий: Орфей починає, всі слухають (речитатив), тоді всі приєднуються до нього, а він веде (арія), а потім починається танок (кабалета). І під час танцю приходить смерть Орфея, бо, як ми знаємо за легендою, співака “розкусили” жінки, бо він не хотів їм весело співати. Гобой у цьому творі символізує голос Орфея.

— Якщо ми вже заговорили про фестиваль, то дозвольте запитати: чому останні два роки ви відійшли від продюсерства “Київ Музик Фесту”? Є якісь об’єктивні причини, і чи повернетеся ви до цього в наступні роки?

— Я думаю, це вже просто настав час. Я відіграв свою роль у той момент, коли треба було допомогти, я й тепер пов’язаний з фестивалем і взагалі допомагаю чим можу. Я співпрацюю з “Київською камератою”, яка зараз готується до гастролей у США, куди поїде з українським репертуаром. Записую і випускаю компакт-диски з світовою і українською класикою. А щодо повернення?.. Справа в тому, що я тут не живу, а зараз настав час, коли тим мусять займатися люди, які живуть в Україні. За останні роки зрозумілось, що діаспора є діаспора, а Україна є Україна, і що тут деякі речі мусять вироблятися своїм способом. Це моя скромна думка така.

Митець глибоко впевнений, що Україна повинна знайти власний шлях до світового визнання, але для цього треба довго і наполегливо працювати. А поки що, завдяки зусиллям організаторів різних фестивалей, хоч декілька разів на рік український “Орфей розкутий” і “...співає”...