“Хрещатик”. 1993. 15 жовт. №188 (544)

(друкується з незначними редакційними скороченнями)

Юрій Чекан

Четвертий Український Міжнародний

Двадцять вісім концертів протягом тижня. Участь провідних вітчизняних та зарубіжних виконавців. Заключний тур міжнародного композиторського конкурсу, присвяченого Чорнобильській катастрофі. Світові, європейські та українські прем’єри — більш як 100 творів. Найкращі концертні майданчики столиці... Все це Четвертий Український Міжнародний музичний фестиваль “Київ Музик Фест’93”. Тож чи дивно, що увага усього музичного Києва у першій декаді жовтня була буквально прикута до подій фестивалю?

Український Міжнародний. Вже у цьому поєднанні (дещо дивному на перший погляд: який — український чи міжнародний?) закладено стрижневу ідею мистецької акції. По-перше, показати українську музику у міжнародному, навіть у світовому контексті. І — як результат — по-друге: зробити Київ важливим культурним центром європейського масштабу.

Скажу відверто: фестиваль залишив полярні враження. Один полюс — позитивний, адже за масштабами, виконавським рівнем, добором програм та географією це справді міжнародна акція. Другий — негативний, бо внаслідок організаційно-фінансових негараздів не відбулося кілька цікавих концертів (так, кияни не почули виступів французького хору, в репертуарі якого музика французького та італійського бароко, ще не виконувана в Україні; не познайомилися з мистецтвом польського Квартету Вілянув, не було виконано Віолончельний концерт М.Скорика; в багатьох програмах відбулися зміни; кілька концертів йшли без конферансьє тощо). Та найприкріше — не мав успіху міжнародний композиторський конкурс ім.Мар’яна та Іванни Коць. Рівень фінальних творів (Я.Волинського, Б.Синчалова та В.Мужчиля з України, Веніамина Юсупова з Ізраїля, Йонга Янга з Китаю та Кевіна Малоуна зі Сполучених Штатів) виявився, як на мене, нижчим від посереднього. Трагедія України — Чорнобильська катастрофа — не отримала у конкурсних творах належного, адекватного художнього втілення. Щирість емоцій було підмінено пласкою імітацією; філософське осмислення катастрофи — експлуатацією канонічних біблійних текстів; замість оригінальних композиційно-стилістичних рішень ми почули банальщину. Не дивно, що ні перша, ні друга премія не присуджувалися.

Втім, одна невдача — це ще не поразка. Проте висновки зробити необхідно. Наприклад, варто поміркувати, чому ніхто з українських композиторів першої величини не взяв участі у конкурсі? Чи достатньо продумано його регламент? Чи є справжній авторитет у журі? Чому зал на конкурсних концертах був порожній, тоді як концерт відкриття фестивалю та виступ Державного заслуженого симфонічного оркестру України, яким диригував Р.Кофман, — були аншлаговими?

Риторичні питання можна продовжувати, але зупинюся — згадаймо минулорічні конкурси, що були центральними подіями “Музик Фестів”. І, згадавши їх, можна з повним правом сподіватися, що конкурс наступного року знову стане окрасою програм фестивалю. Йому — я вірю! — долею призначено довге й щасливе життя.

Найяскравішими художніми враженнями фестивалю були, як на мене, “Пісні про затемнення” Бернарда Рендса (шанувальники музики пам’ятають його тромбонову п’єсу “Мемо-2” за С.Беккетом, що виконувалась на минулорічному фестивалі); традиційний успіх випав Симфонії В.Сильвестрова; глибоке враження справила камерна симфонія В.Бібіка “Музика літа”.

Отже, яскраві враження — і гіркі розчарування, насичені програми — і фінансові проблеми, творче натхнення — і прикрі невдачі, інтелектуальна енергія — і підводні течії кулуарів. І — Музика: українська, європейська, світова. Все це — “Київ Музик Фест”. Все це — ознаки його життя, життєздатності і життєдайності. Щасти ж тобі, “Музик Фесте”!