“Літературна Україна”. 1994. 20 жовт.

Євген Гуцало

Київські псалми

У Києві — чорнобильська Моцартіана осені; на дніпровських горах музичним смутком віє від опалого стронцієвого листя; і навіть можуть видатися за камертони демократії гумові кийки в міських міліціянтів. Очевидно, це теж мазки-акорди до музичного свята, котре в місті Святої Софії завершується вже вп’яте — і як дарунок не такої вже й ласкавої до нас долі, так і організаторів та мистців найширшого регістру.

Вірко Балей, хемінгуеєвської постави український маестро з Лас-Вегаса, диригує оркестром у Національній опері, виконується симфонія американця Джона Корільяно, й музика видається геніальною, якесь істеричне буйство інструментів, глибини розпаду людської психіки, метастази свідомості й передсмертні осяяння підсвідомості, яка приречено хоче свого самоусвідомлення та тривання в світі живої природи-вічності — й водночас приречена на трагічний процес свого знищення аж до повного зникнення, до розчинення в небутті, вона сама стає пусткою, аж не віриться — такий бурхливий космос, таке остаточне торжество ірраціонального!.. Сам американський композитор Джон Корільяно присутній у залі, і, здається, він таки бере участь у новому творенні своєї симфонії — на українській сцені, Національним симфонічним оркестром України, бо й зараз він, творець, є частиною своєї музики, й ти є так само частиною його музики, вона раптом стає формою та змістом твого духу, ти падаєш в її приголомшливі безвісті-прірви, вже собі не належачи, й так триває до затьмарливо-спопеляючих судом твоєї свідомості, аж поки розпадається останній звук, трагедійне світло стає темрявою, і зал вибухає оплесками, й тріумфуючий Вірко Балей обнімається з торжествуючим Джоном Корільяно...

П’ятий міжнародний музичний фестиваль “Київ Музик Фест’94”.

Місяць жовтень — місяць кривавих заколотів і реанімаційних путчів, але й місяць бенкету музичних інструментів, і цей бенкет, можливо, звістує — що саме? Сумніваєшся, ждеш, віриш. А брунатне стакато падаючих-спалих каштанів на київських вулицях підтверджує: так-так... Мар’ян Коць спонсорує конкурс композиторів, наскрізна тема їхніх творів — Україна, й четвертого жовтня в консерваторії відбувається концерт, звучать симфонічні поеми, симфонії, симфонієти — бурхливі ніагари пристрастей трагічної долі країни й народу, ридання й торжество музичних інструментів, такі колосальні можливості синтетичного мистецтва, мабуть, такого найбільш образного, метафоричного, абстрактно-містичного; і все-таки тема України виходить за береги навіть цієї, здавалося, безбережної форми.

Пластика, живописна гармонійність — дуже важливий компонент фестивалю, його образ із кожним днем усе помітніше й вагоміше наповнюється пишною мальовничістю, і єдність та взаємоперетікання живопису й музики бачаться багато в чому. І в свідомому прилученні-поданні в музеї образотворчого мистецтва виставки “Арт-контрапункту”, вже її епілогу, вже прес-конференції (концепція виставки належить Ользі Петровій) — як прологу великого музичного свята на горах Київських. І магія живописної пластики, пластичної музики, бачиться в рапсодії для скрипки та симфонічного оркестру, де партію скрипки веде американка Мадлен Мітчелл (жінка-скрипка, скрипка-жінка, єдина олюднена мелодія й омузичена людина). І святково-натхненна артистичність нашого молодого диригента Вікторії Жадько, яка зливається з оркестром, зливається з музикою, вона сама творення музики, вона володарює дійством, а чари дійства володарюють нею, і ти опиняєшся в полоні — ось перед тобою і в тобі твореної живої краси-магії.

У палітрі свята — і врочиста готика Будинку органної та камерної музики, розп’яття Ісуса у вічному польоті-воскресанні, дитячий хор співає кантату на тексти українських народних пісень, і цей спів — як благовіст, як “зелене Євангеліє”.

Жовтень, осінь творить свою споконвічну Моцартіану. П’ятдесят років визволення Києва від німецьких окупантів. У Будинку органної та камерної музики звучить меса для солістів, хору, органа, фортепіано та ударних; у державній консерваторії симфонія-епітафія “День скорботи і пам’яті” Володимира Губи; у Києво-Могилянській академії Літургія Лесі Дичко; у Міжнародному центрі культури та мистецтва “Поема скорботи” Є.Станковича; у Будинку вчених “Отче наш” Михайла Вербицького та “Богородице Діво” Михайла Вериківського.

Який діапазон — різних ансамблів, різних виконавців! Карта музики — Японія, Франція, США, Росія, Чехія, Македонія, Англія, Німеччина, Канада, Грузія, Угорщина, Бразилія, Бельгія, Швейцарія, Австрія, Аргентина, Україна. Які імена: Моцарт і Стравинський, Шуберт і Прокоф’єв, Бетховен і Лятошинський, Барток і Сильвестров, Ліст і Грабовський, Березовський і Акутагава, Брамс і Станкович.

А хорова капела “Думка” — як вічний образ страдниці України в шевченківському потрактуванні, і пристрасний диригент Євген Савчук — як добувач вогню прометеївської сили. (До речі, написану 17 років тому В.Сильвестровим Кантату на вірші Шевченка вперше в Києві виконано на цьому фестивалі.)

Восьмого жовтня на Дніпрі мінорні білі вітрильники на елегійній бірюзовій воді — як великі й прекрасні птахи перед відльотом у вирій. Кияни святкують визволення. День — мов кришталева ваза, повна сонця, опалого листя, гірких запахів. Музичний фестиваль закінчується. І Федір Глущенко диригує Національним оркестром, виконується “Симфонія псалмів” Ігоря Стравинського. Останній звук тане й сріблиться так, мов павутинка бабиного літа над Києвом.

Грандіозне, інтегральне дійство, до якого багато доклали організаційної енергії і Вірко Балей, і Іван Карабиць, і інші. Не можна не вдатися до патетики і не сказати, що масштаби і рівень музичного світового свята до лиця і Києву, і Україні, і нашому мистецтву, і нашому майбутньому.

А на заключному концерті фестивалю — фестивалю-надії, пошуків і знахідок — саксофон у руках американця Майкла Леонарда схожий на посріблені і деформовані Чорнобилем... розплющені й видовжені, як у Сальвадора Далі... мізки-мутанти, що корчаться й надсаджуються від болю, що страждають за всіх і за все не тільки в Україні — вічно чорнобильській зоні...



© 2004-2005. Все права защищены.
Developed by Treastal.