“Музика”. 1995. №1

(друкується з незначними редакційними скороченнями)

Юрій Чекан

“Київ Музик Фест’94”

Предмет розмови — “Київ Музик Фест’94”. П’ятий Український Міжнародний Музичний Фестиваль. П’ятий — отже, ювілейний. А тому годилися б яскраві барви, одична лексика, панегіричний стиль. Втім, жанр ювілейної статті передбачає й інші можливості — оглянути пройдений шлях, згадати успіхи й невдачі та повести мову про їх причини. Тож відмовлюся від мало до чого зобов’язуючого переліку авторів, творів, виконавців; спробую утриматися також від звичного для ювілейних матеріалів захопленого вихваляння — і поміркую про те місце, яке посідає “Київ Фест” у нашій сьогоденній культурі, про його функції в музичному житті України. Тим більше, що п’ять років — час немалий. Фестиваль сформувався — з власним обличчям, традиціями й уподобаннями. Від нього відбрунькувалася самостійна мистецька акція — “Міжнародний форум музики молодих”, а знахідки організаторів “Фесту” нагодилися на інших фестивалях...

Як на мене, “Київ Музик Фест” — одна з найцікавіших і найочікуваніших подій року. Інтерес до нього широких музикантських кіл зумовлений, насамперед, високим інформаційним потенціалом фестивалю. Слухачі мають можливість познайомитися з новими композиціями українських авторів, почути твори зарубіжних колег. Нагадаю, що саме тут відбулися прем’єри циклу Л.Грабовського “Коли” (1990), “Кадіш-реквієму” Є.Станковича (1991), “Молитви Катерини” І.Карабиця (1992), “Музики літа” В.Бібіка (1993), Кантати на вірші Т.Шевченка В.Сильвестрова (1994). Але інформативна функція “Фесту” не вичерпується прем’єрами вітчизняних авторів. Адже його повна назва — Український Міжнародний. У цьому поєднанні саме й криється той неповторний відтінок, що відрізняє “Фест” від паралельних явищ музичного життя України, зокрема “Музичних прем’єр сезону”, де переважає орієнтація на твори київських авторів. Питома ж вага “міжнародної” інформації на концертах дуже велика: охоплення різних регіонів (Америка, Європа, Схід), європейські та світові прем’єри. “Фест” подарував слухачам справжню насолоду від знайомства з “Локальною музикою” В.Ціммермана (Німеччина, 1992), “Піснями про затемнення” Б.Рендса (США, 1993), Симфонією №1 Дж.Корільяно (США, 1994). Водночас специфічна риса — включення до програм рідко виконуваних масштабних творів, музичних вершин XX століття (“Дзвони” С.Рахманінова, “Завод” О.Мосолова, “Симфонія псалмів” І.Стравинського, Шоста симфонія Г.Канчелі).

Наскрізною лінією через усі “Фести” проходить тема Б.Лятошинського. На останньому фестивалі вона виявилася вельми актуальною: сторічному ювілею Майстра присвячено кілька фестивальних “сторінок” — концерт Київського театру пластичної драми, презентація гонконгівських і російських компакт-дисків із записами його музики; та й епіграф “Фесту’94” був “імені Лятошинського”. Втім, життя коригує найкращі наміри: через хворобу одного з виконавців на відкритті не прозвучала Четверта симфонія. (Як тут не пригадати химерну долю першої редакції Третьої симфонії Лятошинського, що повинна була виконуватися на відкритті “Фесту’91”! Перенесений на закриття, твір прозвучав у добре всім відомій другій редакції... Музика Лятошинського за його життя тяжко приходила до слухачів, її ж доля на “Фесті” — просто трагічна. Будемо ж сподіватися, що гідна всілякого заохочення орієнтація “Фестів” на музику Лятошинського матиме й більш успішні наслідки.)

Традиційною акцією в межах “Фесту” є композиторський конкурс імені Іванни та Мар’яна Коць. Цього року в заключному турі прозвучали, на жаль, чотири посередні твори. (Журі з честю вийшло зі складної ситуації, не присудивши жодної з трьох премій — всі учасники отримали заохочувальні призи.) Тут є над чим замислитися.

З історії добре відомо, що розвиток академічних жанрів (опера, симфонія) неможливий без підтримки меценатів. У різні часи цю функцію брали на себе різні соціальні інститути: церква, аристократичне середовище, держава, підприємці. І форми прояву меценатства є різні — замовлення твору, стипендія, премія. Нарешті, композиторський конкурс, регламент якого передбачає оплату виконання творів, що пройшли на заключний тур, залучення до журі знаних у світі митців, вагомі матеріальні заохочення, пільговий регламент (щодо жанру, складу виконавців, тривалості звучання).

Очевидно, що міжнародний композиторський конкурс, заснований І. та М.Коць (США), є, перш за все, благодійною акцією підтримки музичного мистецтва України в складних економічних умовах, коли держава неспроможна самостійно його спонсорувати, а традиції меценатства серед заможних вітчизняних підприємців ще не сформувалися. По-друге, конкурс є формою заохочення українських композиторів до роботи над масштабними, серйозними творами, сприяє орієнтації авторів на актуальну саме для України тематику. Нагадаю, що темою Другого конкурсу (“Фест’92”) була трагедія Голодомору; Третій присвячувався річниці Чорнобильської катастрофи, а цьогорічний — Україні. І, нарешті, конкурс дозволяє включити сучасну українську музику у світовий контекст (у цьому його завдання та функції цілком збігаються з концепцією “Фесту” в цілому).

Отже, потенційно композиторський конкурс імені І. та М.Коць — центральна подія “Музик Фесту”, його окраса. І так було, зокрема, на “Фесті’91”, де виконувалися кращі симфонічні твори українських авторів, написані протягом останніх років: “Карпатський концерт” М.Скорика, Симфонія №З (“В стилі українського бароко”) Л.Колодуба, Симфонія №2 В.Зубицького та Симфонія О.Скрипника. Серед конкурсних творів “Фесту’92” “Плач та молитва” В.Бібіка стала однією з кульмінацій. Попередній конкурс виявився надзвичайно слабким, а цьогорічний — практично не відбувся. Виконані твори (Симфонія №З В.Маника, досить еклектична за мовою, сповнена прямолінійних алюзій та цитат; Симфонічна поема “Дар Веделю” Ю.Іщенка, де фантазія поступилася місцем винахідливості, а того “трошки”, що робить ремесло Мистецтвом, не вистачило; Симфонієта №2 “Буковинська” Т.Ященка — картинно-зображальна композиція, що експлуатує карпатський інтонаційний колорит, та “Смуток над Дніпром” А.Бондаренка) — спричинилися до враження, що критерії художності, концепційності, неординарності — щось другорядне для авторів. Мимоволі спадає на думку, що конкурсантів передусім цікавить розмір вільноконвертованого призу.

Твори примусили замислитися, чи не варто дещо модифікувати сам регламент конкурсу, зокрема його перший (закритий) тур. Музичному загалу невідомо, що залишається “за бортом” фіналу. А як свідчить досвід, це бувають і непересічні твори (нагадаю, що “Молитва Катерини” І.Карабиця з незрозумілих причин не пройшла відбіркового туру Другого конкурсу; авторитет журі тоді був аж ніяк не безсумнівним). Тож, може, кращою нагородою для композитора стало б виконання його масштабного твору (функція підтримки національного мистецтва в такому разі зберігається), а нагороди матеріальні (премія імені І. та М.Коць) надавалися б тільки за неординарні явища? А таких на “Фесті” вистачає: як не згадати тут камерну кантату “П’єро мертвопетлює” О.Козаренка на вірші М.Семенка (виконавець контратенор Василь Сліпак — унікальний голос)...

Ця, кантата дає підстави для розмови про ще одну — естетичну, художню, власне, найважливішу функцію “Фесту”. В українській культурі він є акцією високого мистецтва, і художні відкриття, творча насолода від виконуваної музики — обов’язковий компонент фестивальних вражень. Слухачам відкривається новий, непізнаний світ: багатовимірний, як у Кантаті В.Сильвестрова (виконувана камерним складом “Думки”, вона набула додаткових “просторових” координат, примножених акустикою Органного залу); філософськи заглиблений, як в оркестровій п’єсі Є.Станковича “Поема скорботи” (Національний симфонічний оркестр України під орудою Ф.Глущенка); світ, де знов і знов ставляться й розв’язуються вічні питання: Життя і Смерть (Симфонія №1 Дж.Корільяно), Митець і Оточення (“П’єро мертвопетлює” О.Козаренка), прозріння Духу (романтична елегія “Коли втомлене серце” І.Щербакова)...

Кожен із названих творів — помітне явище, кожному можна й треба присвятити окрему розвідку (і не одну!). А увійшли вони в тоносферу сучасності, завдячуючи передусім “Київ Музик Фесту’94”. Він став важливим складником культурного життя України і, я певен, матиме велике майбутнє.