"Слово просвіти". 2002. 4-10 жовт. Ч.40(156)

Розмову вела Леся Самійленко

"Я — геній?.. Живу і навіть не задумуюсь над цим"

Кажуть, що композитор Мирослав Скорик, тобто, його музика, вже має, без перебільшення, світове визнання і максимальну затребуваність. Кажуть, що він геніальний композитор... Не знала, як і запитати про це, але наважилася і запитала у самого пана Мирослава про його ставлення до таких характеристик його творчості та нагород, які він отримав за життя. Відповіддю була зворушлива і щира посмішка маестро. Він навіть просто розсміявся, але сміх цей був щасливим. Кажуть, з того, як людина сміється, багато що можна про неї зрозуміти.

Так, композитор і особистість Мирослав Скорик, судячи з усього, що він про себе розповів, — людина щаслива. Думаю, що сильна, передусім, у своєму покликанні та вмінні красиво жити і любити людей. Вслухайтесь у його мелодії, від яких віє мудрістю, переконанням, фатальною красою почуттів. Вслухайтесь — і він вас причарує назавжди.

"НЕ ТОПЧІТЬ КОНВАЛІЙ..."

— Колись був молодим... Закінчив Львівську консерваторію як композитор і музикознавець. Потім вчився в московській аспірантурі у класі Кабалевського і у 1963 році почав працювати у Львівській консерваторії. У той час було зацікавлення джазом, естрадною музикою і виникла ідея створити ансамбль та написати такі пісні, в яких би відчувався нерв часу, сучасні ритми. І створили ми з друзями ансамбль, який називався "Веселі скрипки", що й виконував ці естрадні пісні. Ми тоді були дуже популярні, а пісні "Не топчіть конвалій" (перший український твіст), "Почекаю", "Намалюй мені ніч", яку, одна з перших, виконувала Софія Ротару, — стали улюбленими серед молоді.

Хоча я є композитором академічного плану, писав і пишу серйозні твори, фортепіанну музику, оркестрову, опери, кантати, симфонії і т.ін.

— Як складалася доля українського джазмена і композитора? Ви відчували на собі чи своїй творчості політичний тиск чи суспільний дискомфорт?

— Ні. У шістдесяті цього не було. Так звана політична відлига була сприятливим часом для розвою творчості будь-якого жанру. Мої твори звучали на всесоюзному рівні. У той час і в серйозній музиці вивчали творчість Стравинського та інших раніше заборонених композиторів. Ми мали змогу вчитися на кращих зразках світового рівня.

ЖИТТЯ

— Пригадуєте найщасливіший день у житті Мирослава Скорика, композитора і Людини?

— Важко сказати. Таких було не мало. Хоча можу сказати, що щасливими були моменти мого життя, коли видатні композитори озивалися до мене з похвалою. Вдячний я Дмитру Кабалевському, який ставився до мене з особливою увагою і вважав мене своїм дуже здібним учнем. Коли я, тоді ще молодий композитор, отримав лист від Дмитра Шостаковича зі словами високої оцінки моєї творчості. Коли відомий диригент українського походження, який жив у Швейцарії, Ігор Маркевич публічно оголосив про те, що один з моїх творів він вважає кращим зразком світового рівня. Такі моменти в житті надихають неймовірно і стимулюють до творчості, як ніщо інше. Співпраця з видатними людьми — це також стимул до щастя та росту як творчої особистості. Робота над фільмом "Тіні забутих предків" із Сергієм Параджановим для мене незабутня. Я написав багато музики до фільмів, до театральних вистав. Цікаво, що я написав музику до першої п'єси у постановці Романа Віктюка "Коли зійде місяць" (Наталі Забіли) і останньої Олександра Корнійчука "Пам'ять серця". І це також моє щастя. (Сміється.) Отакі парадоксальні повороти у моїй творчості були.

На такі стимули, як офіційні та неофіційні нагороди, я реагую, як кожна нормальна людина, але вони ніколи не були для мене основними. Колись мене на премію Ленінського комсомолу висували тричі. Вчетверте я її отримав, але ні гіркоти, ні розчарування в улюбленій справі, коли мені її ще не дали, я не відчував. Та ж історія і з нагородженням Державною премією ім.Т.Шевченка. Висували, спершу не давали, а потім таки дали. Депресивних станів від того, що роками її не давали, я не переживав. Я не є таким честолюбним, щоб захоплюватися зовнішніми ознаками, які дають змогу хіба що "продвинутися" у кар'єрі. Вона у мене і сама собою складалася непогано. Писав, викладав, працював. Багато працював. Я ще маю велике навантаження як викладач, педагог. У мене дуже багато студентів, п`ятдесят з них стали членами Спілки композиторів. Серед них і видатні імена сучасності — Євген Станкович, Іван Карабиць, Олег Кива, Верещагін, Шумейко, Зубицький, Степурко, Ганна Гаврилець. Навіть ті, яких я назвав, — це свідчення мого викладацького щастя та успіху.

"МОЙСЕЙ"

— У наш час написати оперу і її реалізувати — дуже не просто. Мабуть, це був саме мій шанс, бо написав я її до візиту Папи Римського Івана Павла II. Мій щасливий шанс! Опера має шалений успіх у глядача. Цього року Львівський оперний театр відкривав нею свій сезон. Був аншлаг. Львівська опера побила фінансовий рекорд довгих років. Власне, її доля, доля опери, також щаслива, бо і на гастролях в інших країнах, де побував Львівський театр за цей час, і в Україні вона йде при аншлагах. Написання опери вимагає надзвичайних зусиль композитора, і той факт, що написаний мною твір слухають, — це неймовірне щастя. Опера — це жанр, який, з одного боку, має бути академічним, а з іншого — демократичним. Критика була різною, бо опера ще й той жанр, який приковує увагу різного глядача. Комусь сподобалось, а комусь і ні. І це нормально.

МУЗИКА БЕЗ КОРДОНІВ

— Я часто наголошую на тому, що щастя музиканта і композитора у тому, що музика не має кордонів. Коли вона щира і талановита, то її зрозуміють, почують і оцінять люди різних національностей, яких розділяють державні кордони чи навіть просто відстань. Я дуже люблю жити і працювати в інших країнах, коли випадає така нагода. Це дає мені змогу аналізувати і не закисати у творчості. Дає нові емоції та відчуття реальності. Це просто щастя жити у наш час, коли можна без перешкод кудись поїхати і попрацювати з новими людьми, хоча я вже людина немолода за віком і маю завжди максимальне навантаження як митець.

ОСОБИСТЕ

— Як людина, я, мабуть, також щасливий, хоча у мене одна дочка, яка має інші здібності. Вона, скоріше художниця. Я маю троє онуків, і, мабуть, хтось із них успадкував мої здібності. Але ще рано судити, бо вони ростуть і просто радують мене.

Розмову вела Леся Самійленко