“Культура і життя”. 1993. 23 жовт. №42–43

(друкується з незначними

редакційними скороченнями)

Юрій Чекан.

Гримлять на рейках бутафорські строфи

Заключний тур міжнародного конкурсу композиторів імені Мар’яна та Іванни Коць, що проходив у межах “Музик Фесту”, присвячений, як відомо, Чорнобильській нуклеарній катастрофі. У двох концертах було виконано шість досить масштабних творів композиторів з України (кантата “Нам ще жити” Ярослава Волинського, вокально-симфонічний триптих “Зоря” Бориса Синчалова, “Голос волаючого в пустелі” Віктора Мужчиля), з Ізраїлю (поема для оркестру “Пам’яті жертв Чорнобиля” Веніамина Юсупова), з Китаю (“Аетернітас” Йонга Янга) та із Сполучених Штатів (“Метрополіс” Кевіна Малоуна).

Скажу відверто, конкурс враження не справив. Жодного яскравого рішення, жодної нетривіальної думки. Стереотипність. Емоційно-образна заангажованість. Концептуальна безпомічність... Саме такі – аж ніяк не позитивні – характеристики спадають на думку під час аналізу програм. Приміром, у поемі В.Юсупова було продемонстровано весь асортимент скорботно-трагічної виразності (ламентації, хорал, колокольність тощо), проте вся композиція здавалася банальною студентською роботою. Твори китайця та американця могли зацікавити хіба що контрастним відчуттям простору і часу; у Йонга Янга переважала статичність, у Кевіна Малоуна — цілеспрямований динамізм.

Твори українських авторів заслуговують на більш детальну розмову. Ось, наприклад, кантата Я.Волинського. Дуже серйозні сумніви викликає, перш за все, еклектика інтонаційного матеріалу – тут надибуємо і апофеозно-славильну лексику соцреалістичних “датних” опусів, і церковну псалмодію, і звороти радянської масової пісні, і демонічну скерцозність повоєнних симфоній, і лірико-драматичні “чайковізми”... За всім цим стоязиким гамором, за розпорошеністю губиться авторське обличчя, справжня, щира емоція підмінюється вторинною імітацією, біль душі й серця (Чорнобиль же – національна катастрофа!) – показним сурогатним пафосом. Або ж згадаємо триптих Б.Синчалова. На тлі загальних форм звучання екзальтовано лунає “Трисвяте”. Порушено почуття міри, — і сповнена глибокого сенсу канонічна фраза “Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас!” забалакується, сама стає загальною формою звучання. Наближається до названих і твір В.Мужчиля, який зацікавив більше авторським жанровим визначенням (“Музична проповідь на теми канонічної Біблії і речення святих отців церкви”), аніж змістовним чи композиційно-тематичним планом. І тут – імітація почуття, імітація щирості (не дивно, що виконавці – талановиті диригенти В.Сіренко та В.Блінов – також імітували бурхливу емоційність, зробивши акцент на зовнішній ефектності). Мимоволі згадувались рядки Ліни Костенко:

Із правдою розлучені слова

Кудись біжать по сірому перону.

Відходять вірші, наче поїзди.

Гримлять на рейках бутафорські строфи.

Але куди? Куди вони, куди?!

Поезія на грані катастрофи.

А чи не на грані катастрофи наша музика?! Закінчити ж хочеться не на цій сумній ноті, а оптимістично. Ми знаємо, що українські композитори мають неабиякий творчий потенціал, свідчення чому – більшість фестивальних програм. Сподіватимемось, що наступні конкурси (як і минулорічні) стануть стрижневими подіями майбутніх “Музик Фестів”. Сподіватимемось, що українська культура зможе реалізуватись у повній мірі. Крім усього іншого – і завдяки міжнародним композиторським конкурсам, які щедро спонсорують подружжя Іванна та Мар’ян Коць.

Уже після написання цього матеріалу стали відомі результати конкурсу. Не випадково першу і другу премії вирішено було не присуджувати. Третю отримав Йонг Янг (Китай). Голова журі, американський композитор Бернард Рендс зауважив, що головними критеріями оцінки були оригінальність і професіоналізм. На жаль, першого і другого нашим композиторам – учасникам конкурсу – бракувало.97Р^2