“Голос України”. 1993. 26 жовт. №203 (703)

Олена Зінькевич

“Фест” — не тільки свято

“Фест” — означає свято. Чи до свят нам сьогодні? Але якщо за всіх наших життєвих труднощів повні зали збирають не гучні презентації шоу-бізнесу, а високе мистецтво (тобто інтелектуальний потенціал нації!), отже, не все втрачено. Отже, вистоїмо. І низький уклін всім, хто допоміг здійснитися цій великомасштабній акції, участь у якій брали 20 прекрасних колективів, більш як 40 солістів, де було виконано більш як сто творів, що представляли композиторські школи 14 країн.

Що особливо запало в пам’ять із різнобарв’я музичних подій? Прем’єра камерної симфонії Валентина Бібіка “Музика літа” (1993 р.) і виконання “зниклого з часу” твору Віталія Годзяцького “Stabilis” (1966 р., зразок українського авангарду 60-х, тоді заборонений, нині напрочуд вписався в стилістику сучасності); повернення на концертну естраду колись вигнаного з музичного життя урбаністичного опусу Олександра Мосолова “Завод” (1928 р.) та симфонія англійця Філіпа Вилбі “Подорожування” (1991 р.); рідко виконуваний Стравинський (“Гра в карти”, 1937 р.) і Літургія Л.Дичко (1991 р.) під склепінням Володимирського собору; Четверта симфонія Валентина Сильвестрова (1976) і невмируща музика “Дзвонів” Рахманінова (1913 р.). Як бачимо, коло досить яскраве, але в цьому зіткненні різних естетик і є, мабуть, логіка будь-якого музичного фестивалю, який має виконувати і естетичну, і пізнавальну, й інформаційну функції.

Як завжди буває, у спектрі фестивальних емоцій були не лише яскраві відтінки. Думаю, що захоплення в пресі буде вдосталь (критику довго привчали працювати винятково в стилі оди), а тому — для контрасту — зупинюсь на моментах, що непокоять.

Чому так скупо була представлена на фестивалі музика українських композиторів? У 25 концертах безроздільно лідирувало (кількісно) зарубіжжя (щедро представлене в різних історичних зрізах XVII—XX століть), лише в шести концертах більша частина творів належала до сучасної української музики. Із цих шести — чотири хорових концерти. З одного боку, приємно: нарешті могутній пласт національної культури не забули у фестивальній афіші! З іншого — виникає природне запитання: невже настільки бідні ми на здобутки в інших жанрах? Та ні! Українські композитори опинились на узбіччі фестивалю з інших причин: у них майже не було прем’єр, звучали здебільшого неодноразово виконувані твори. А музика зарубіжжя майже вся була прем’єрною (світова прем’єра, перше виконання в Європі взагалі чи в Україні). Що в такому разі означає прикметник “український” у назві фестивалю? Місце проведення чи все ж таки — орієнтація переважно на національну композиторську школу (як це роблять, наприклад, організатори відомого фестивалю “Варшавська осінь”)?

Наступне запитання: чому в концертах фестивалю було неприпустимо забагато вельми пересічної (м’яко кажучи) музики? Звичайно, даючи широку панораму сучасної творчості, не можна обмежуватись шедеврами. Корисно представити й якісну амплітуду композиторських пошуків. Але не такою ж мірою! Статус міжнародного передбачає високу планку професіоналізму! Єдине, що дає втіху (якщо взагалі може втішити), що ця інвектива значною мірою стосується не нас, а представленого на фестивалі сучасного зарубіжжя. Відверте дилетантство Мар’яна Мозетича (Канада), Лариси Кузьменко (Канада), Річарда Нейнса (США), а останній не тільки удостоївся честі відкривати фестиваль, а й мав авторський концерт, викликало буквально шокову реакцію. Навіщо ж перетворювати Український міжнародний фестиваль на благодійний концертний майданчик для іноземних аматорів? Навряд чи це піднесе його міжнародний престиж.

І насамкінець, що сталося з однією із головних окрас фестивалю — композиторським конкурсом (його тема — Чорнобиль)? По суті, він не відбувся через нечисленність і недосконалість представлених творів: перша і друга премії не присуджувались, третю отримав китайський (!) композитор Йонг Янг. Усе це викликає подив — адже творів, присвячених Чорнобилю, причому справді непоганих, — багато. В чому ж справа? Погана реклама? Недостатня робота журі? Недовіра композиторів до конкурсу? Є над чим замислитись...

Це все — уроки фестивалю. Їх треба аналізувати, враховувати на майбутнє. Закінчити все ж хочеться “за здравіє”. “Київ Музик Фест’93” відбувся. Публіка не оминула його своєю увагою, і навіть у трагічні дні московського заколоту, коли тривога за майбутнє прикувала нас до радіоприймачів і телевізорів, зали фестивалю не порожніли*. Побажаємо ж йому довголіття і чекатимемо на наступний “Фест” з надією, що він ні в чому не принизить гідності нашої музичної держави.