“Art Line”. 1997. №10–11

Юрій Чекан.

“Київ Музик Фест’97”: деформація чи деградація?

Музично-фестивальний простір України у жовтні був щільним до неможливості: майже паралельно проходили міжнародні фестивалі “Гітара’97”, “Володимир Крайнєв запрошує” та органний — у Києві, треті “Контрасти” — у Львові, “Мандрівні академії” — в Одесі. А поштовхом для цієї навали був “Київ Музик Фест”, колись найсолідніший із фестивалів академічної музики в Україні. Яким же він став на восьмий рік свого існування?

Вже побіжне знайомство з програмами “Київ Музик Фесту” засвідчило: він знаходиться у стані глибокої кризи, яка цього разу була загальноочевидною. І дійсно, міжнародний статус фестивалю не підтверджено ані участю видатних зарубіжних музикантів (за одним винятком — Квартет Ізаї з Франції), ані виконанням непересічних творів сучасних світових композиторів. Значно зменшилась кількість найвагоміших — симфонічних концертів, звузилось коло оркестрів та диригентів, зайнятих на “Фесті”. Безслідно зник стрижень симфонічних програм — композиторський конкурс ім.М. та І.Коць. Нарешті, зазнала деформації й сама концепція “Фесту”, про що було прямо заявлено на прес-конференції. Ідея “Українська музика в контексті світової”, що вибудовувала раніше фестивальні програми, виправдовувала строкатість попередніх “Фестів”, їх стильову, географічну та часову безмежність (“Фест” — це свято всілякої музики: класики та джазу, авангарду та попси, української та світової), цього разу була замінена іншою: “Подивимось, якими ми є”. А тому “Фест” не деформувався, а деградував — багато у чому повернувшись до морально застарілої і принципово нефестивальної концепції пленумів та з’їздів Спілки композиторів. Складалось враження, що в концертні програми (а їх було два десятки) потрапило все, що було запропоноване. Інакше неможливо пояснити наявність у програмах таких відверто слабких і художньо нецікавих творів, як Струнний квартет №1 О.Лебєдєва, “П’ять українських пісень” для хору та ударних В.Ронжина, Сюїта для струнних В.Кирейка, “Два псалми” Л.Матвійчук.

Я свідомо називаю твори композиторів різних поколінь та стильових орієнтацій — мова в даному випадку йде не про особисті уподобання критика, а про неякісність музики, що заполонила “фестівську” атмосферу. Ніде правди діти, на попередніх “Фестах” звукового баласту також вистачало. Але ж у минулі роки він компенсувався справжніми художніми відкриттями та якісним виконанням. На цьогорічній акції питома вага посередньо-сірих звукових акцій (язик не повертається назвати їх творами чи інтерпретаціями) досягла критичної позначки. Таким був, наприклад, виступ Камерного хору ім.Платона Майбороди Національної радіокомпанії України. Перше, що викликало подив, — це жанрове визначення. Невже той натовп, що вийшов на сцену Будинку вчених, можна назвати камерним хором?! Перепрошую, але хтось чогось не розуміє. Судіть самі: майже півсотні хористів, грузність та неповороткість звучання — чи є це характеристиками камерного хору? І чи можна говорити про будь-які професійні вимоги, якщо настройка хору на а капельні твори здійснюється — як у пересічних самодіяльних колективах — від роялю? Чому керівники (диригент Л.Бухонська та головний диригент В.Скоромний) не користуються камертоном — адже усім відомо, що настройка від камертону активізує слух хористів, благотворно впливає на стрій, ансамбль, інтонацію (все те, чого не вистачало у виступі). Очевидно: професійний стан хору ім.Майбороди зараз не витримує критики — тож чи можна довіряти йому складні твори сучасних композиторів? І чи може слухач адекватно оцінити, приміром, темброві та фонічні знахідки Анатолія Гайденка (“Чотири сонети з чотирма епіграфами”) у такому приблизному виконанні?..

Більш вдалими були виступи камерних хорів “Хрещатик” та “Софія Київська”. Втім, і тут є принципове заперечення: не можна виконувати фрагменти з невідомих слухачам хорових циклів. Уявіть лише, що на художній виставці експонується не весь портрет, намальований художником, а тільки око, ніс чи вухо. Чи може глядач уявити ціле? Так і цікаві за задумом твори М.Денисенко (поетично-акварельні “Мадригали” на вірші С.Майданської) та В.Польової (неординарні за фактурним рішенням “Сім молитов до Ісуса Христа”) не могли бути достойно поціновані слухачами через те, що звучали тільки уривки, за якими створити враження про ціле було досить важко. Найкращим із хорів, що виступали на “Фесті”, виявився студентський колектив (“Класик-хор” Київського інституту культури, керівник Д.Радик; у програмі — опуси Б.Лятошинського, Ю.Шамо, В.Мужчиля, В.Зубицького, Л.Бернстайна, П.Мольнара).

Розкриваючи програму цьогорічного “Фесту”, з трепетом чекав на особливе. Адже саме у дні фестивалю виповнювалось 60 років В.Сильвестрову. У програмі ж був тільки один (!) твір ювіляра. Незадовго до “Фесту” 55 років виповнилось іншій гордості української музики — Є.Станковичу. Йому “поталанило” втричі більше. Певно, не заслужили наші видатні музиканти на авторські концерти в рамках “найавторитетнішого”, “найпрестижнішого” фестивалю сучасної музики України. Невже і тут на заваді стали фінанси?.. Чи це — байдужість організаторів (Спілка композиторів та Міністерство культури і мистецтв)?

...“Фест” мав відверто камерне забарвлення (найпростіше пояснити це знову ж таки фінансуванням). Ця камерність звучання деформувала звукове обличчя “Фесту”, надавши йому рис “Форуму музики молодих”.

Проте такої стрункості програм, яка свого часу відрізняла “Форум”, на “Фесті” не було — змінювалась послідовність номерів, та й самі програми складались за принципом вінегрету. А це знову ж таки викликало не кращі асоціації — з давно минулими часами пленумів Спілки композиторів.

Основний тягар камерних концертів несла, як і минулого року, “Київська камерата”, з якою виступали К.Карабиць, В.Матюхін та Пол Полівник (США). Незважаючи на різницю диригентських манер (“хоровий”, м’який жест К.Карабиця, що провокує кантиленність та ліричність звучання; “графічність” мануальної манери В.Матюхіна, що зумовлює більшу строгість), “Камерата” вкотре підтвердила свою мобільність та універсальність. Ніби відлуння минулих (справжніх!) “Фестів” сприймались виконання “Історії солдата” І.Стравинського, Камерних симфоній №3 В.Зубицького та №4 (“Пам’яті поета”) Є.Станковича. І хоч такі зблиски були поодинокими (серед них — прекрасне виконання Йожефом Ермінем та оркестром “АRCНI” під орудою І.Андрієвського Фортепіанного концерту І.Щербакова; виступ Квартету Ізаї з творами Бетховена, Дютійє, Брамса), зали були переповнені. Слухач, позбавлений традиційних весняних фестивалів (“Прем’єри сезону” та “Міжнародний форум музики молодих”, що не відбулися цього року), ішов на концерти, сподіваючись на краще. Отже, сім років поспіль “Фест” завойовував слухача, щедро роздаючи навкруги ідеї, знахідки, привчаючи до музичного гурманства, створюючи у жовтневому Києві атмосферу свята музики. Тепер же — він не виправдав тих сподівань, що на нього покладались за традицією. І слухач може перестати вірити “Фесту”. Тим більше, що (це моє глибоке переконання) не фінанси стали основною причиною деформаційно-деградаційних змін. Боляче про це говорити, але здається, що позамузичні чинники є двигунами та важелями тих процесів, які відбуваються на території “Фесту”. Чи не тому таким дивним був заключний концерт, в якому не звучала сучасна українська музика? Чи не тому багато цікавих українських композиторів проігнорували “Фест”? Що ж, “що хотіли, те й маєте”. Але чи виграє від цього українська культура? І чи зможе “Фест” повернути собі втрачені позиції? І наскільки вистачить терпіння у слухачів, наскільки великим є той кредит довіри, що кличе на концерти “Київ Музик Фесту”? Час покаже...