“Україна молода”. 1997. 9 жовт.

Юрій Іванович.

“Київ Музик Фест’97”: життя всупереч обставинам

...Цього року міжнародний музичний фестиваль “Київ Музик Фест” був на диво багатолюдним. Дивно, але факт: незважаючи на напружений графік (двадцять концертів протягам тижня, іноді — по два одночасно), незважаючи на не завжди цікаву українську програму (яка більше нагадувала захід типу пленуму Спілки композиторів), незважаючи на більш ніж скромно представлене зарубіжжя (жодного імені “першої величини”), — незважаючи на все це, зали, в яких проходили концерти, щоразу були переповнені. Слухачі, скучивши за подібними акціями (нагадаю, що внаслідок фінансових негараздів не відбулися традиційні “Музичні прем’єри сезону” та “Міжнародний форум музики молодих”), з ентузіазмом сприймали все, що звучало.

А почався “Фест” з великої прес-конференції, яка миттєво окреслила “больові зони”: фінанси, фінанси і ще раз фінанси...

Фінанси-1: недостатнє і несвоєчасне фінансування державою найпрестижнішого фестивалю сучасної української музики, який має восьмирічний стаж і вже хоча б цим заслужив на державну підтримку. Дійсно, коли мова заходить про розвиток української музичної культури, “Київ Музик Фест” — міжнародний фестиваль, знаний у всьому світі — виступає своєрідною візитівкою держави, створюючи Україні певний імідж у мистецьких, дипломатичних та ділових колах. Достатньо сказати, що на минулі “Фести” приїздили найвідоміші композитори сучасності, українська музика звучала у контексті світової, навіть спеціальні тури було запроваджено американськими фірмами. Цього ж року, за словами М.Степаненка, першого секретаря Спілки композиторів України, на “Фест” за два тижні до початку було виділено чверть необхідної суми — 70 тис. грн. Для порівняння: річний бюджет “Варшавської осені” — аналогічного польського фестивалю з багаторічним стажем — складає 800 тисяч доларів. Коментарі, думаю, зайві... Чи не гострих питань з цього приводу побоювались перші особи Міністерства культури й мистецтв, яких не було на прес-конференції? Мимоволі виникало запитання: що це, поза чи позиція? Адже Мінкультури — одні з засновників “Фесту”? На прес-конференції пролунала і така думка: “Серед керівників Мінкультури є погано освічені й малокультурні люди. Їм треба пояснювати, що таке “Фест” для української музики...”. Може, і дійсно — треба?!

Фінанси-2: скрутне матеріальне становище “Фесту” зумовило деяку трансформацію завдань-максимум, що ставились цього року. Завдання ці виглядали доволі скромно: не “українська музика у міжнародних зв’язках”, не “стати Києву музичним центром Європи”, не “підхопимо естафету “Варшавської осені””, а простіше, — “поглянемо, якими ми є”. Саме цим зумовлені відмінності програм цьогорічного “Фесту”: звучало багато музики, і багато такої, яку можна було б не виконувати на міжнародному фестивалі. Часом на концертах було таке відчуття, що знаходишся на пленумі чи з’їзді Спілки композиторів — там, де повинні бути пропорційно репрезентовані різні покоління, там, де звучить те, що написано останніми роками і становить інтерес для творчого розвою окремого композитора, але не заслуговує на пропаганду, широке концертне виконання. Такими малоцікавими здалися твори В.Кирейка (Сюїта для струнного оркестру), Л.Матвійчук (“Два псалми” для хору), В.Ронжина (“П’ять українських пісень”, сюїта-симфонія для хору та ударних інструментів), О.Лебєдєва (Струнний квартет №1).

Утім, порадував “Фест” і гарною музикою — такою, що могла би прикрасити афіші будь-якого зарубіжного фестивалю. Це — світові прем’єри “Летаргії” для симфонічного оркестру С.Луньова, вокального циклу “Прихід весни” Ю.Іщенка, симфонії-балету “Кохання і смерть” В.Губаренка. Були виконані твори Є.Станковича і В.Сильвестрова (у Станковича відбулась прем’єра в Україні опусу для скрипки та струнних “Шлях і кроки”*; звучала Четверта камерна симфонія та “Елегія пам’яті С.Людкевича”; з сильвестрівської музики виконали “Серенаду” для струнних). Зваживши на те, що у вересні в обох митців були ювілеї (Станковичу — 55, Сильвестрову — 60 років), це здається надзвичайно скромним вшануванням найвідоміших українських композиторів. Певно, знову — фінанси?..

Фінанси-3: зарубіжна частина. “Київ Музик Фест” — це не тільки тиждень музики. Вірніше сказати так: той тиждень, який дарується щоосені слухачам — це тільки верхівка айсберга, тому що підготовка фестивалю триває цілий рік. Особливо актуально це для зарубіжних учасників — тих, чиї гастролі розписані надовго наперед, тих, котрих запрошують на найпрестижніші світові фестивалі. Абсолютно зрозумілий біль І.Карабиця, одного з організаторів “Фесту”, коли він, перераховуючи поодиноких зарубіжних учасників, прохопився: “Не відбувся проект виконання симфонії Збігнєва Гурецького, над яким ми працювали півтора року...”.

Кожному, хто неупереджено подивиться на програми цьогорічного “Фесту”, стане зрозумілим: статус міжнародного фестиваль втратив. І гомеопатичні ін’єкції з творів зарубіжних композиторів, і приїзд кількох музикантів (двох диригентів, пари духовиків, квартету) з-за кордону, і присутність кількох композиторів — француза, американця та австрійця, — становище не врятують. З “Фесту” вивітрився сам дух міжнародного фестивалю — його перехопили львівські “Контрасти”, одеські “Два дні й дві ночі нової музики”...

Взагалі, доля “Київ Музик Фесту” є у чомусь трагічною. Він завжди був першим — ідеї, що вирували в організаторів, відбруньковувались у самостійні акції, так, саме від “Фесту” бере початок “Міжнародний форум музики молодих” (цього року функції “Форуму” знову взяв на себе “Фест”: велика кількість нових композицій творчої молоді України була виконана у його концертах — це і дещо епатуючий опус С.Зажитька “Еще!” для чоловічого голосу, налигача та актора; це і монодрама “Орестея” О.Козаренка для читця та інструментального ансамблю, це і кілька хорових творів — М.Денисенко, В.Польової). Саме як своєрідна противага “Фесту” постав свого часу київський фестиваль “Музичні прем’єри сезону”. І цього року “Фест” виконав функції “Прем’єр”: програми концертів були перенасичені “світовими”, “українськими” прем’єрами — не завжди достатньо виправданими. Не певен, що вокальний цикл Лесі Дичко “Незгасна зоря”, написаний у 1965 році, сама авторка вважає шедевром; тут — повна відповідність образно-стильовим параметрам тогочасної музики — і дуже притлумлене те, що становить феномен Лесі Дичко...

Отже, “Фест” — піонер українських музичних фестивалів останнього десятиліття і, хочеться вірити, що екологічна ніша, яку вибудував “Фест” і в якій зараз існує кілька фестивалів, збільшиться — стане такою, щоб усім було тут добре — і авангардовому “Форуму музики молодих”, і орієнтованим на Київ “Прем’єрам сезону”, і львівським “Контрастам”, що протягують канали зв’язку між українською музикою та музикою світовою, і одеським “Дням та ночам”, котрі сьогодні мають дещо тусовочний присмак. І, звичайно, “Київ Музик Фесту” — фестивалю фестивалів, криза якого, вірю, позаду. Попереду ж — нові “Фести”, які все одно відбуватимуться — всупереч будь-яким обставинам. А фінанси — це настільки тимчасово...