“Музика”. 1999. №5

Юлія Дергун

“Київ Музик Фест”

1999. Парадокс людського сприйняття, як відомо, в тому, що ми однаково швидко звикаємо і до гарного, і до поганого. Така двоїстість будь-якої ситуації дозволяє не тільки миттєво орієнтуватися у непередбачуваних обставинах, а й знаходити їм пояснення (чи то — виправдання?): добре і гарне поволі ототожнюється із звичайним, а погане чи небажане — із нормальним.

Саме в такому очікуванні розвитку подій перебувала столиця напередодні Х "Київ Музик Фесту". За ці роки "обличчя" "Фесту" бувало різним, тож питання, яким він постане цього року наочно, довело б і стан справ конкретного фестивалю, і вектор руху культурних процесів загалом... Проте, виходячи з наведеної аксіоми двоїстості ставлення, неважко було передбачити результати тижневих випробувань: невиправним оптимістам у "Фесті" вдалося знайти черговий привід для святкування, а скептикам і критикам видалася нагода удосталь поглузувати.

"Козирем" нинішнього "Фесту" стала кількість концертів — 23. Як завжди, організатори прагнули всебічно продемонструвати доробок сучасних композиторів, презентуючи симфонічну, камерну, хорову музику, а також джаз і твори для оркестру народних інструментів. Своєрідним "ауфтактом" фестивалю став творчий вечір Олександра Костіна, що продовжив традицію відзначення ювілейних дат року. Однак, накресливши в такий спосіб опорні точки балансу між напрямками та стилями, організатори вдалися, швидше, до зовнішньої барвистості, адже перевага належала, як завжди, камерному виконанню (14 акцій), тоді як джазова лінія цього року помітно "зблідла" (лише один концерт).

У такому протиставленні само собою напрошується якісне порівняння виконуваної музики. Вже на прес-конференції, запобігаючи подібним наріканням, було наголошено, що до програми "Фесту" включено 95% запропонованих творів, оскільки провідною ідеєю залишається саме знайомство з композиторською творчістю. Отже, рівні можливості почути власні опуси мали і метри — Л.Колодуб, В.Губаренко, М.Скорик, Л.Дичко, і митці середнього покоління — Є.Станкович, І.Карабиць, і молоді автори — В.Рунчак, А.Загайкевич, В.Польова, І.Тараненко, О.Козаренко та ін. Концерти, побудовані чи то за жанровими ознаками, чи то за віковим принципом, дійсно створювали відчуття панорамності, проте іноді полярність музичних втілень настільки вражала, що необхідність "фільтрувати" звуковий потік ставала порятунком... Втім, у цьому є свій позитив: "загартований" слухач уміло орієнтувався за програмкою на імена та прем'єри, в той час як недосвідчена аудиторія "відшліфовувала" смак та власні оціночні критерії. Таким чином, "Фест" виконав одну з найбільш значущих своїх функцій — просвітницьку, сприяючи творчому взаємообміну митців і вихованню естетичних смаків мистецької еліти.

Повернемося до прем'єр. Цього року їх було представлено близько двох десятків, а, враховуючи тривалість фестивалю, цього видалося більше ніж досить. Як завжди, певна частина заявлених творів залишилася "за кадром", а ті, що все ж прозвучали, складали вельми строкату панораму. Показовим у цьому плані став майже комічний випадок із симфонією М.Полоза, презентованою під програмною назвою "З того світу". Під тиском запропонованої автором образної сфери розкута уява легко змалювала класичний взірець постановок американських трилерів, прямі та банальні асоціації з якими підсилювалися ревінням, а часом неприродно витонченим, аж до морозу по шкірі, звучанням оркестру. Уявіть собі розчарування, коли по закінченні твору було оголошено, що замість обіцяної прем'єри ви тільки-но почули один з ранніх опусів цього автора, який не те, що не має назви "З того світу", а й взагалі програмної основи. Однак, незважаючи на сумнівне "сусідство", справді гармонічним акордом став заключний фестивальний вечір, в якому поєдналися прем'єри Г.Ляшенка, В.Губаренка та Л.Колодуба — різні, проте однозначно яскраві та змістовні твори.

Принагідно зазначу, що паралельно з прем'єрами існувала ще одна окрема група композицій, що об'єднувала твори, які звучали в минулі роки (деякі навіть торік). Кочуючи із сезону в сезон, з однієї акції в іншу, навряд чи цього року вони отримали те, що називається "нове життя", а от уважний слухач вже занудьгував, вкотре зустрічаючи не тільки ряд константних імен учасників, а й ті ж назви. Тож, можливо, саме тут починаються проблеми якості музичної продукції "Фесту", яка на даному етапі вирішується за інерцією попередніх років — кількісно.

Важливим компонентом організаторського задуму завжди є виконавська частина. Симфонічний оркестр Національної філармонії України, Національний заслужений академічний симфонічний оркестр, камерний оркестр "Archi", ансамбль "Київська камерата", окремі солісти давно вже стали постійними співтворцями "Фесту". Та якщо в минулі часи такою ж представницькою (завдяки зв'язкам Вірка Балея) була іноземна делегація, сьогодні із зрозумілих причин основне навантаження лягло на плечі наших співвітчизників. І слід визнати, що ця сфера фестивалю в цілому є найменш проблемною, хоча й не бездоганною.

А статус міжнародного на "Фесті’99" було підкріплено участю французького джазового тріо Франсуа Корнелу, канадської диригентки та професора Монреальської консерваторії Веронік Лякруа, Концертного хору міста Дармштадт (Німеччина), яким керував Вольфганг Зеєлігер. До цього додамо включення до програм концертів творів композиторів Польщі, Росії, Італії, Австрії, Молдови, Великобританії, Австралії, і можна стверджувати, що концепція фестивалю зазнала "впливу" варіаційної форми: тепер саме українська музика узагальнювала культурний контекст сьогодення, в який органічно впліталася європейська традиція.

Отже, подія, на яку мистецькі кола чекали рік, нарешті завершилася. На жаль, не можна відзначити її ювілейний розмах чи то особливий міжнародний престиж. Досі проблеми фінансування такої імпрези Міністерством культури та мистецтв України, Спілкою композиторів та частково спонсорськими коштами вирішуються в останні хвилини, що заважає узгодженню багатьох взаємопов'язаних питань: зали — репетиції — виконання — якість творів. До речі, цього року, йдучи назустріч проханням оргкомітету фестивалю, свої просторі зали із чудовою акустикою надали Києво-Могилянська академія — для хорового концерту німців, костьол св.Олександра — для духовної музики, а Спілка художників України (абсолютно безкоштовно!) — для джазових музикантів. І вже вкрай нереальною навіть на такому тлі здавалася дійсно унікальна подія, про завершення якої мас-медіа повідомили ще до початку фестивального тижня: вийшов у світ опублікований Центрмузінформом дайджест статей по "Фесту" за 10 років його існування.

Тож, повертаючись до двоїстості явища "Київ Музик Фесту" (чи то напівдержавний, чи то напівприватний?), підсумовуємо: його дуже зручно "бити" і критикувати. Та є й ті, хто любить його. То, може, й ми намагатимемося допомогти йому?