“Музика”. 1999. №5

Світлана Мовчан

“Київ Музик Фест”

1998 рік — відзначений сумною подією: пішов з життя один з головних засновників фестивалю директор Центру музичної інформації СКУ Володимир Симоненко. Тому основне навантаження організаційної роботи взяв на себе його заступник Олександр Подолян. Заради справедливості слід зазначити, що рівень концертів у цьому році був дуже високим.

Що ж стосується "нейтрально-сірих" творів, що через ті чи інші причини потрапили на репертуарну "орбіту", — вони, звичайно, були, і цей прикрий штрих цілком зрозумілий: "Київ Музик Фест" нині є "живою інституцією, що віддзеркалює реальний процес формування сучасної музичної культури в Україні..." (цитата з радіоінтерв'ю Г.Степанченко — голови прес-центру). І у цьому фестиваль, на наш погляд, достатньо чітко сфокусував ті тенденції, що дозволяють узагальнити (хоча б частково) і, можливо, надалі визначати суть сучасного музичного мистецтва України.

Однією з таких досить очевидних тенденцій виявилось те, що "фольклорний бум" стрімко йде на спад. Кращі і, безумовно, найпопулярніші та найрепертуарніші твори з фольклорним "інтонаційним фундаментом" — з тих, що прозвучали на фестивалі — були створені у 1970—1980-ті роки (наприклад, "Карпатський концерт" М.Скорика). Бездоганно виконані опуси старших представників "фольклорної хвилі" (зокрема, блискучі "Купальські ігрища" В.Золотухіна, 1997) мимоволі сприймались, як давно написане, а "фольк-опуси" молодих звучали, як щось вторинне, і склалося враження нарочитої анонімності, фольклор перетворився на свого роду жанрово-інтонаційний "камуфляж".

Треба відзначити помітну "інтелектуалізацію" сучасних концепцій — як на змістовому (програмному), так і на технічному рівні. Найімовірніше, це пов'язано з тим, що за останні роки "Фест" значно "помолодшав". Серед творів найжвавіший інтерес викликали опуси композиторів, імена яких ще недавно визначали обличчя травневого щорічного міжнародного Форуму музики молодих. Це представник найбільш епатуючого напряму С.Зажитько з його майже еквілібристичним балансуванням на межі хепенінгу і перформансу, деструктивно-абсурдистського естетизму і вульгарно-алегоричного памфлету з політичним підтекстом ("Збігнєв Батюк", сцена для співака-актора, туби і балерини); М.Денисенко з граціозно-лаконічним, інтонаційно й інтелектуально вивіреним симфонічним етюдом №3 "Amadeus-Ama Deum"; 0.Козаренко (на "Фесті" прозвучала його дивовижна "Sonata quasi una Fantasia" для скрипки і фортепіано, де все — від інтонаційної гри до програмної назви — було наповнено тонким світінням смислів, що перегукуються); Ю.Гомельська, технічно бездоганним твором котрої буквально врятовано один із найбільш репертуарно безпомічних концертів.

Хоровий фестивальний "пласт" розгорнув перед слухачами панораму стилів і жанрів: від солодкуватих куплетів у дусі американізованих християнських піснеспівів, сентиментально-патріотичних "виробів" спекулятивно-релігійного характеру і "сусально-позолочених" опусів псевдопахмутівського напряму — до оригінальних за задумом і блискучих за майстерністю хорових полотен, які свідчать і про тисячоліття культури, що відходить, і про наближення нової епохи. Не хотілося б зупинятися на перших, оскільки мова про останні має набагато більше сенсу в контексті розмови про сучасну музику. Тим більше, що саме тут чітко заявила про себе тенденція, котра має важливе значення не лише для хорової, а й для усієї сучасної культури в цілому, зокрема, для відродження інтересу до жанру духовного концерту.

На фестивалі їх прозвучало кілька. Окремо хотілося б відзначити "Піснеспіви" В.Польової, виконані у тонкій, сказати б, "іконографічній" манері, близькій за духом до православного хорового стилю, і "Cantus aeternus" C.Луньова, де католицька традиція віддзеркалюється через епоху Гійома де Машо, Орландо Лассо — і повертається до мови XX століття навдивовиж природно, що, звичайно, свідчить про копітку працю, чесну авторську позицію. Повернення до них, як би не дорікала композиторам пильна музична критика в заангажованості, — процес, очевидно, неминучий і безумовно позитивний. Хочеться лише побажати тим, хто вступає до цієї ризикованої зони музичної творчості, сил і натхнення.

Хорові фестивальні концерти виявили і чимало проблем, пов'язаних зі станом виконавського мистецтва, рівень якого бажає кращого. Найобразливіше те, що при непоганих голосах і "натренованості" півчих культура хорової інтерпретації виявляє технічну й інтелектуальну неспроможність саме там, де композиторська майстерність викликає захоплення (одним із "захоронених" творів виявився і "Cantus aeternus" C.Луньова). Виникало стійке відчуття, що сучасна хорова партитура високого класу поки що недоступна для адекватного відтворення. Так, "Павана у місячних тонах" В.Степурка — дивовижна за витонченим психологізмом — у реальному звучанні цілком втратила очевидну красу, а унікальна за образно-технічним розмаїттям кантата Г.Ляшенка "Вітражі та пейзажі" — твір дуже високої художньої проби — через технічно безпорадне виконання позбувся "об'ємності" живого дихання.

Мабуть, найсильнішим з прем'єрних вражень на "Фесті" виявилася Восьма симфонія Є.Станковича "Мов бризки піни з зір..." (хоча, на думку багатьох, її зміст виходив далеко за межі такої загальноромантичної назви). Два образи, два лики буття, два полюси — людський голос та інструментальна стихія — створили фундаментальну основу і смисловий стрижень симфонічної поеми. Голос — зосередження терпіння і печалі, відчаю і надії — протистоїть могутньому, подеколи агресивному образові Космосу, який, у свою чергу, є і ликом Хаосу і Логосу одночасно. Дотик і зіткнення, протистояння і взаємопроникнення цих неосяжних архаїчних начал, пошук схованої у потаємних глибинах людського буття гармонії світу, яка нестримно зникає і виникає, — ось, мабуть, приблизна філософська фабула, котра лише частково відображає складний, майже містичний смисл катарсичної інтонаційної колізії, заявленої, безумовно, як одна з версій осмислення невичерпного трагізму людського існування "з погляду Вічності".

Фестиваль пройшов вдало. З двадцяти трьох концертів двадцять були аншлаговими: досить згадати переповнений Малий зал консерваторії, де глядачам доводилося слухати стоячи. Цей красномовний факт ще раз довів, що "Фест" завоював постійну і чисельну аудиторію, склад якої формувався протягом багатьох років. Тому абсолютним нонсенсом прозвучала дезінформація на телеканалі "1+1" про те, що концерти "Фесту" відбуваються при порожніх залах (таким був лише один концерт, який за іронією долі збігся з футбольним матчем у Києві), і тим більше про те, що "Фест" віджив себе. Напевно, не варто вказувати ім'я тележурналіста, про репортаж котрого йде мова, — з поваги до державного телебачення і слабкої статі, а також сподіваючися на те, що це інформаційне непорозуміння сталося швидше через напівпрофесійну неохайність, ніж злий задум. Принагідно нагадаємо авторові цього легковажного репортажу одну з древніх східних мудростей: видимий світ завжди гідний свого споглядача...