«Арт-панорама». 2000
Володимир Рунчак
«Подайте на Міжнародний пленум Спілки композиторів…»
(дванадцять суб’єктивних думок за рік до Дванадцятого
“Київ Музик Фесту”)
Солодка казочка про минулеА.Афоніна: «Київ Музик Фест» — це справжнє свято світового рівня» («Киевский вестник», 1995).
1. Колись давно, в одній з неіснуючих зараз країн, народився музичний фестиваль. Дали йому гарне мелодійне ім’я “Київ Музик Фест”. Підростав син, Набирав розмаху, навчали його і батьки, і рідня з-за океану, — американські, канадійські, європейські композитори, диригенти, ансамблі…
І обіцяв “Фест” стати чимось на зразок Варшавської осені, Німецьких Донаушінгена та Дармштадта, австрійського “Wien Modern”, норвезької “Ultima”, французького Безансона, фінського “Time of Music”.
І думалося тоді, що ніколи вже не буде ходу назад. Завдяки друзям фестивалю, сім’ї меценатів Іванні та Мар’яну Коць, проходив конкурс композиторів. І подавали на цей конкурс свої твори українські й зарубіжні автори. А членами журі погоджувались бути відомі всьому світові А.Тертерян, Б.Рендс, Ф.Караєв, О.Ціммерман.
І незаперечною була також допомога американського композитора, диригента і продюсера Вірка Балея. Його концертні програми часто ставали окрасою фестивалю. Величезний слухацький інтерес викликали зарубіжні колективи: добре виступали й українські оркестри з обласних міст.
І сприймався цей мистецький захід як одна з національних суспільно-культурних перемог.
Згодом народились “Фестові” діти — “Два дні і дві ночі нової музики”, “Контрасти”, Міжнародний форум музики молодих. І стали ці діти окрасою музично-культурного життя нової держави, яка народжувалася на уламках держави колишньої. І стали діти переростати своїх батьків.
І здавалося, нарешті, що зі старою і вже зараз неіснуючою державою назавжди підуть її атрибути — почесні звання, пленуми секретарів тощо. Натомість ті нові добрі справи, що народжуються, будуть прикладом творчого й раціонального — і увійде згодом ця наша дитина у світовий культурний, мистецький, музичний простір, який не має ані кордонів, ані національних заборон, ані технічних чи естетичних догматів.
І раділи з підростаючого “фестівського” підлітка слухачі та виконавці; і мріяли про вихід на міжнародну сцену наші композитори.
2. Та ось щось зле сталося в тій країні… Почав “Фест” пробуксовувати. Перестали приїздити знані світові митці — і кинув нашу дитину Вірний Вірко Балей, і сім’я Коць припинила підтримку. За невеликими щасливими винятками перестала звучати музична класика авангарду ХХ ст., музика найкращих нині діючих західних композиторів, майже припинилася співпраця з культурними та дипломатичними установами зарубіжних держав в Україні.
А.Гайденко: “…нинішній фестиваль дещо втратив позиції, порівняно з попередніми” (“Голос України”, 1997).
На перший погляд здається, що жодних причин для деградації не існує, але ж чому складові попередніх успіхів перейшли до одеських та львівських фестивальних нащадків? Чому з ними активно співпрацюють всі без винятку культурні представництва зарубіжних країн, найавторитетніші світові музично-фестивальні монополісти, українські державні та приватні фонди?
Суб’єктивне сьогодні…
3. Чому мені та моїм колегам престижно прозвучати на львівському та одеському фестивалях?
1) бо там кожен колектив, кожен твір проходить контроль на якість;
2) бо туди приїздять “Arditi String Quartet”, “Stockholm Saxquartet”, “Ensemble Recherche “Wiener collage”, Карін Левін, Іван Монігеті, Петер Шеппард-Скайєрвед, “Sinfonia Varsovia”, симфонічний оркестр Польського радіо…
3) бо ці фестивалі входять до світових каталогів поруч з кращими європейськими форумами;
4) бо там усе готується за рік (два, три) наперед;
5) бо там немає формального членства в Оргкомітетах, а є ентузіасти, які працюють постійно; нарешті,
6) бо туди спрямовуються світові кошти для виконання сучасної музики.
А що як саме ті “периферійні” музичні діячі, зрештою, і є елітою сучасної української музичної культури?
4. Що ж має столиця? А столиця співає нову українську всенародну пісню “Ой немає грошей”, яка, боюся, в сучасний гімн переросте. Столиця виконує “своїх”, будь-яких, але своїх композиторів. Як раніше на пленумах: самі себе граємо, слухаємо, вихваляємо, відзначаємо, а потім — забуваємо.
К Щоткіна: “…загроза поступового перетворення “Фесту” на пленум Спілки композиторів більш ніж реальна” (“Зеркало недели”, 1998).
5. Чомусь і далі, як колись на пленумах, секретарі Спілки та члени Оргкомітету мають по два, три, чотири й більше виконань своїх творів — зазвичай у найкращих залах, у зручний час. Майже правилом стало для фестивальних початків виконання твору Директора, оточене світовою класикою.
Добрі виконавці, акустично хороші зали, увага до цих концертів з боку радіо- та телекомпаній, геніальні сусіди по афіші — це добре, але дуже вже відповідально. Візьмемо хоча б концерт-відкриття ХІ “Фесту”: Бах—Веберн, Карабиць, Стравинський. Як і раніше, твори класиків витримали конкуренцію сучасника…
Ще один, не менш показовий приклад: на Третьому “Фесті” твір “Молитва Катерини” журі не відібрало до фінального туру, але “хтось” поставив саме цей твір у престижний концерт-відкриття з найкращим оркестром, у найкращому на той час залі Національної опери України, з найбільшою увагою преси.
Шановні наші старші колеги, секретарі Спілки, директори Фестивалю! Ви й так загальновизнані, офіційно й кулуарно, ви й так найкращі з кращих (оскільки в нашій Спілці, з огляду на офіційну пресу, є тільки ці дві категорії); ви маєте нагороди, премії, звання; ваші твори постійно виконуються протягом концертного сезону, і часто все це є справедливим. Не підкреслюйте ж кількістю виконань на “Фестах” свою винятковість. Хай більше прозвучить тут музики ваших молодших колег, музичної класики ХХ ст., творів західних композитоів. Все це майже не звучить у філармонійних концертах; і хто, як не Спілка, буде пропагувати це?..
6. Т.Гнатів: “На мою думку, ті, хто відбирають твори для показу на фестивалі, повинні виявляти більшу вимогливість… Взагалі можуть звучати композиції суперечливі, але треба, щоб вони відзначалися високою художністю” (“Музика”, 1994).
Ще один приклад національного використання коштів: на трьох фестивалях поспіль звучали дилетантські оркестрові та камерні твори А.Мірошника (Австралія). Хто, цікаво, відбирав для виконання ці твори (у найпрестижнішому в Україні, як декларують, музичному фестивалі)? Можливо, це і є “світова класика”?
М.Пікульський: “Думки про кризовий стан “Фесту”, звичайно, з’являються, їх потрібно відганяти, плануючи новий варіант фестивалю, де при меншій кількості концертів вони будуть якіснішими” (“Музика”, 1998).
С.Мовчан: “Ще один момент — середня якість музики, представленої на фестивалі. Мова йде не тільки про те, що велику частину зарубіжних концертних програм складено творами композиторів середньої руки” (“Музыкальное обозрение”, 1992).
Включаючи таку музику у найкращий український фестиваль, музична культура України перетворюється на світовий відстійник всього непрофесійного, аби тільки те було здатне за себе заплатити.
О.Красотов: “Мене розчарував загальний рівень програм концертів, та й “міжнародним” назвати “Фест” можна доволі умовно” (“Голос України”, 1997).
Проблема малопрофесійності виявляє себе і в українській музиці. На сьогодні склалося так, що не кожен член Спілки є висококласним композитором. Для членства в теперішній Спілці, згідно її Статуту, це не обов’язково. Але для автоматичного включення технічно слабких творів у “найкращий український музичний фестиваль” тільки членства у Спілці — замало; більше того, це — неможлива розкіш.
Р.Ревакович: “Однак я вважаю, що цей фестиваль ще й досі не знайшов свого “обличчя”… Дивує й позиція дирекції щодо відбору фестивальних творів. Далеко не всі вони були “якісними”, а це не може не впливати на загальний рівень” (“Вечірній Київ”, 1994).
7. Тепер інше, суттєвіше… Чому регіональні композиторські організації мають право відбирати або не відбирати до фестивалю твір композитора, члена Національної спілки композиторів України, що проживає у даному регіоні? “Київ Музик Фест” проводить НСК України. Відповідно, кожен її член має право представити свій твір до Оргкомітету. Відповідно, тут буде вирішена його доля. Регіональні композиторські організації, звичайно, можуть передати пропозиції до Оргкомітету, але ж ніяк не відбирати твори.
О.Зінькевич: “Чому в концертах фестивалю було неприпустимо забагато вельми пересічної (м’яко кажучи) музики?.. Статус міжнародного передбачає високу планку професіоналізму!” (“Голос України”, 1993).
Устами Спілки було сказано: подавати рекомендації по творах, враховуючи квоту, у відповідності до кількості композиторів, що проживають в даному регіоні. Тобто офіційно декларується не якісний, а формально-математичний підхід. Радіймо, пленумівські догми перемогли остаточно!
Б.Сюта: “Вважаю, що наше завдання — утримати досить високий рейтинг фестивалю. Треба прискіпливіше підходити до відбору творів…” (“Музика”, 1994).
Звичайно, Оргкомітетові так легше — не треба брати відповідальності, працювати над художньою якістю програм.
А.Загайкевич: “…фестиваль з такою назвою… неодмінно мусить стати акцією, де кожен твір і кожна концертна програма чітко виявила б наміри організаторів, певні напрямки композиторської творчості… Мені видається, що багато в чому винен Оргкомітет, який повинен був кардинальним чином змінити стиль роботи, стати професійнішим, залучити спеціалістів у цій галузі. Тоді кожний концерт мав би свою концепцію, а не був би “братською могилою”, де вмирає все: і імена, і твори, і виконання” (“Музика”, 1998).
8. А що ж преса? Частина серйозних музикознавців, які пишуть, грунтуючись на фахових знаннях, — це явна меншість, яку майже не чути. На авторів цих публікацій зазвичай ображені і критиковані композитори, і організатори (“сміття з хати”).
Так звана суспільна думка називає авторів несхвальних публікацій “ворогами української музики”, “критиканами”. Але саме такі, змістовні, професійні статті можуть впливати на смаки читачів газет, орієнтувати на сильні та підказувати слабкі місця.
Переважна ж більшість публікацій, — де багато хвалебної тріскотні, оглядових інформацій, в яких описується що завгодно, крім музики, яка звучала. Все оцінюється з позиції: “як добре, що фестиваль пройшов — це найголовніше”. Таке можна писати і не будучи музикознавцем, і не ходячи на концерти. Є буклет фестивалю, там уся інформація: де, коли, кого, хто, що… Про все це повідом читача — і нормально. Жодних ворогів серед колег, газетна стаття знадобиться для списку праць, який можна скрізь показати (наприклад, для вступу до Спілки, для представлення на почесні звання, премії, відзнаки, стипендії). Хто там буде їх читати, є ж кількість…
Крім того, якась копійка від дирекції “Фесту” перепаде, трохи газети підплачують, а зараз і деякі автори музики теж почали матеріально допомагати, замовляти статті про себе…
У таких публікаціях не знайдеш жодної власної думки, Боже збав, — вона ж може виявитися помилковою (прикладів у нашій історії чимало). Крім того, щоб фахово критикувати сучасний музичний твір, потрібно знати світову музику, аналізувати, читати західну музичну періодику, регулярно бувати на міжнародних фестивалях, переслуховувати новинки тощо. Це й є — професійно займатися тим, про що ти берешся судити як критик.
9. Що робить “Київ Музик Фест” у своїх афішах та буклетах? — навчає музичної літератури, повідомляючи, наприклад, що Й.С.Бах родом з Німеччини, В.А.Моцарт — з Австрії, а Ф.Ліст — з Угорщини.
В.Муратова: “Певна річ, у багатьох присутніх… виникли питання. Чому власне Моцарт? (“Зеркало недели”, 1995).
По-перше, подібна класика давно вже вийшла за рамки національних кордонів і стала світовою. По-друге, складається враження, що всі, хто буде читати афіші й буклети, всього цього не знають. По-третє, що до національної приналежності будь-якого митця, то це питання непросте. Діти, народжені від батьків, що жили не в своїх країнах, навчання, творче життя, смерть… Якщо організатори вважають, що Ігор Стравинський — російський композитор, бо народився у Росії, то чому ізраїльський Ільїн, канадійський Левкович, чому “без країни” залишилися В.Зубицький, В.Бібік, що давно виїхали з України? Наскільки потрібна Й.Штраусові (Австрія) та Бетховенові (Німеччина? Чи все ж таки Австрія?) пропаганда й підтримка їхньої творчості саме Національною спілкою композиторів України?
10. Невже все так погано? На ХІ “Фесті” ситуацію трохи спасали ансамблі нової музики “Кластер” (Львів, худ.кер.І.Небесний) та “Рикошет” (Київ, худ.кер.С.Пілютиков). У їхньому виконанні прозвучали твори Т.Госокави, Г.Ляхенмана, Я.Ксенакіса, М.Естерлі, Е.Денисова, а також українських митців.
Хорошими були концерти Національного симфонічного оркестру України, особливо концерт-закриття фестивалю; у музиці В.Губаренка та Г.Малера В.Сіренко та його оркестр були на висоті. Сподобалися мені також “Studies in Witchcraft” Г.Овчаренко, “Яблуко Адама” В.Балея та “Есе №2” С Барбера, що звучали у виконанні симфонічного оркестру Національної філармонії України з Д.Е.Стелуто (США).
Цільним, гарно вибудованим за програмою (В.Сильвестров, І.Щербаков, К.Цепколенко, В.Годзяцький, Я.Верещагін, Є.Станкович) був концерт “Київської камерати” (дир.В.Матюхін). Як завжди, неабиякий інтерес виклика “Нестор Батюк” С.Зажитька.
11. Я неодноразово критично висловлювався щодо останніх фестивальних проблем, які зараз, на мій погляд, набрали вже необоротного характеру. Цього не бачать, очевидно, тільки сам Директорат і Директор “Київ Музик Фесту”. Але воістину, якщо зірки запалюють, значить це комусь потрібно…”.
С.Гоменюк: “Прослухавши концерти всіх фестивалів, приходжу до висновку, що цей — не найкращий” (“Музика”, 1998).
І якби уявити собі, що якась несподіванка сталася на одеському фестивалі, то проводиться він не за гроші НСК України чи Міністерства культури і мистецтв. Це — ніби й не наше. Але ж “Київ Музик Фест” — це наше! От і не згадай тут А.Райкіна з його “моїм” та “нашим”!
Ю.Чекан: “Фест” не деформувався, а деградував — багато у чому повернувшися до морально застарілої і принципово нефестивальної концепції пленумів та з’їздів Спілки композиторів” (“Art Line”, 1997).
Думки, висловлені у цій статті, далеко не одинокі. Переродження “Фесту” у пленум, про який так довго в різні роки говорили композитори, музикознавці, журналісти, виконавці — відбулося.
І.Ракунова: “Київ Музик Фест’97” викликав смуток і розчарування. Громіздкий і неосяжний, він більше нагадував колишні обов’язкові звіти під скромним гаслом: “Наші досягнення”. Де винахідливість, фантазія, де музичний “perpetuum mobile”? Стомився наш “Фест”…” (“Музика”, 1998).
Непердбачуване майбутнє
12. Висновки та конструктивні пропозиції.
1. Організаційний комітет має регулярно змінюватись. Підросла молодь, яка вже має досвід творчих зв’язків з закордоном, провела багато самостійних акцій, що отримали резонанс у світі. Ця талановита молодь, якщо їй довірити, здатна була б повернути престиж “Київ Музик Фесту”. Насмілюся назвати їхні прізвища: К.Цепколенко, О.Перепелиця, Ю.Гомельська, В.Ларчиков (Одеса), В.Сивохіп, Ю.Ланюк, І.Небесний (Львів), О.Щетинський, О.Грінберг (Харків), А.Загайкевич, С.Пілютиков, Л.Юріна, С.Зажитько, І.Щербаков (Київ), М.Шух (Донецьк), В.Мужчиль (Дніпропетровськ) та багато інших.
2. Організаційний комітет мусить працювати весь час, шукати цікаві твори, програми, колективи на кілька років наперед. Іноземні гості зможуть подати проекти до спонсорських організацій своїх країн, а ті змогли б завчасно запланувати виділення коштів для подорожі та виконання.
3. Оргкомітет розглядає кожен твір або програму, виходячи не з квоти, а тільки з професійних критеріїв.
4. Інформація про перспективні плани фестивалю має надсилатися до світових фестивальних довідників. Фестиваль повинен вступити до європейської фестивальної організації. Час уже й повчитись у львівського й одеського фестивалів, які є членами цієї організації.
Ю.Іванович: “Кожному, хто неупереджено подивиться на програми цьогорічного “Фесту”, стане зрозумілим: статус міжнародного фестиваль втратив… З “Фесту” вивітрився сам дух міжнародного фестивалю — його перехопили львівські “Контрасти”, одеські “Два дні й дві ночі нової музики”…” (“Україна молода”, 1997).
5. Оргкомітет має співпрацювати з культурними та дипломатичними зарубіжними установами, діючими у Києві. На кожному фестивалі ці організації нехай представляють нову музику своїх країн.
6. Повернення до роботи в Оргкомітеті пана Вірка Балея.
7. Повна відставка усього директорату фестивалю, який давно вже набув рис формального органу і перетворив фестиваль на міжнародний композиторський пленум.
В.Бібік: “Як член директорату “Фесту” важаю, що утворювати формальний директора немає сенсу…” (“Музика”, 1994).
8. “Київ Музик Фест” має стати фестивалем сучасної академічної музики.
9. Центр музичної інформації має перетворитися на справжній інформаційний центр української сучасної музики. Робота його має бути сфокусована на пропаганді української композиторської творчості, як в Україні, так і у світі.
10. Для покращення виконавського рівня потрібно, очевидно, укладати угоди з виконавцями. До умов угоди має бути введений пункт, згідно якого автор виконуваного твору повинен зазначити, чи задоволений він якістю виконання. Відповідно до цього пункту виконавець отримує повний чи не повний гонорар.
11. У зв’язку з роботою в приміщенні НСКУ звукозаписуючої студії, яка могла б здійснювати трансляційні записи з концертів фестивалю, а після фестивалю за результатами рейтинга кращі твори можна було б переписати на CD. У результаті ми будемо мати архів фестивалю.
Післямова. Потрібно поспішати, часу мало. Залишився всього рік до наступного “Київ Музик Фесту”.
