“Культура і життя”. 1992. 17 жовт. №42

Співрозмовник — диригент Теодор Кучар з Австралії.

Інтерв’ю взяв Володимир Саломєєв

Порозуміння

— Маестро, ви вперше в Україні. Ваші враження?

— Чудові. Давно хотів побувати тут, на батьківщині моїх рідних. Мій батько, Федір Кухарчук, виїхав до Америки в 1951 році, там почав майже з нуля, вже потім змінив прізвище на американський манер — Кучар. А 1960 року народився я.

— Ваш батько теж музикант?

— Ні, він інженер-еколог. До речі, він був принципово проти моєї професії, хотів бачити мене адвокатом, інженером — ким завгодно, але не музикантом. Своїм вибором я зобов’язаний матері. Вона була піаністкою. Її батько, тобто мій дід — Роман Придаткевич, — був скрипалем і композитором, його Перша симфонія прозвучала у виконанні Л.Стоковського. Дід виїхав зі Львова 1928 року, а мати народилася вже у 1930-му. Щодо мене. Маленьким зовсім не любив музику, то була трагедія дитинства! Мені хотілося грати у футбол, бейсбол, я соромився, плакав і не хотів грати на скрипці. Але в 16-17 років щось раптом змінилося: не минав жодного концерту, і найбільше мене приваблювала постать диригента, бо то ж була найголовніша людина в оркестрі! Ще тоді я зрозумів, що хочу бути саме диригентом.

— У вас були досить відомі вчителі?

— Так, серед них — Галанян, Бернстайн, інші. У кожного я намагався взяти для себе те, що здавалося найбільш цінним, чого бракувало саме мені. Але, щиро кажучи, вчився я здебільшого, так би мовити, “очима”, і шкодую, що не мав змоги дістати такої технічної школи, яку тут, у вас, мають навіть студенти. Мені здається: якщо я навчався б у вашій консерваторії, мене вигнали б геть! Коли збирався до Києва, мені казали, що то є “провінція культури”. Я не згоден з такою оцінкою. Так, і Москва, і Петербург, дійсно, є визнаними центрами “інтелектуального життя”, але тут мене вразив неабиякий рівень виконавства, дуже висока диригентська школа: Кофман, Дядюра. Я бачив їх у роботі, це просто — блиск! Знаєте, що мене вразило? Надзвичайна технічність, вишколеність, перфектність кожного жесту.

— Якщо вже розмова торкнулася вашого фаху, то яким, на ваш погляд, має бути диригент “в ідеалі”?

— Років тридцять-сорок тому зразковий диригент був майже диктатором! Зараз цього замало. Нині він повинен передусім бути колегою. Треба, щоб оркестр вірив йому. Авжеж, дисципліна повинна бути на висоті, але головне — особлива співтворча атмосфера. Диригент не обов’язково має бути генієм, але психологом — обов’язково!

— Ви були на багатьох фестивалях...

— Так, і в Тенглвуді — там я диригував Бостонським оркестром. То — найстаріший фестиваль, його засновник — Серж Кусевицький. І в Шотландії — в Едінбургу... До речі, я й сам започаткував фестиваль камерної музики в Австралії. У липні 1992-го в Квінсленді відбувся вже Другий.

— То вам є з чим порівнювати! Якої думки ви про “Київ Музик Фест”?

— Звісно, хотілося бачити більше “зірок”, чути більше гучних імен. Проте, музиканти охоче їхали б сюди, аби просто зустрітися. Адже головна мета фестивалю — спілкування і творчість. Щодо організації, звичайно, є деякі недоліки. Наприклад, мало часу для репетицій. Проте впевнений, що незабаром “Київ Музик Фест” буде одним з найпрестижніших фестивалів музичного світу.





© 2004-2005. Все права защищены.
Developed by Treastal.