“Business Україна”. 1993. №40 (друкується з незначними редакційними скороченнями)

Інтерв’ю провела Світлана Мовчан

Фестивальні зустрічі.

Мар’ян Коць (США), журналіст, видавець (M.Kots Publishing), один із спонсорів фестивалю, засновник фестивального щорічного конкурсу композиторів ім.Мар’яна та Іванни Коць.

— Як ви оцінюєте роль діаспори в процесі відродження України?

— Економічні труднощі, які зараз переживає Україна, не сприяють утвердженню держави і в певній – досить великій, на жаль, — мірі використовуються недругами як аргументи її державної неспроможності. Справа в тому, що руйнувати легше, ніж будувати. Руйнування інколи можна досягти голослів’ям. Конструктивність вимагає реальної дії. Може здатися, що діаспора тут ні при чому, але тільки на перший погляд. Якщо бути чесним, роль діаспори зведена до мізерненької допомоги, якою також задовольняється вся діаспора й заспокійливо включається в процес, скажемо щиро, балакунства, що аж ніяк не є конструктивним. Тут є багато політиканства, як і в самій Україні. Не знаю, може, комусь не сподобається те, що я скажу, але найбагатші політиканські лідери не дають прикладу, як треба любити Україну – не тільки до глибини душі, а й до глибини власної кишені теж...

— Зараз українство прагне, як то кажуть, звестися на ноги — і в економічному, і в культурному відношенні. Цей процес досить складний, прогнозувати наперед щось дуже складно — людина іноді не знає, що творить. Що, на ваш погляд, може допомогти Україні в цьому нелегкому процесі?

— Здається, кожний має подивитися на себе критично. Потрібно усвідомити, що кожний відповідає за довершеність цілої нації. Система минулого зробила з української людини невільника. Щоб піднятися до рівня пана, не в розумінні поневолювача, а пана ситуації, українська людина має визволити себе від багатьох звичок, наприклад, пияцтва, алкоголізму, зайвої балаканини і, якщо бути відвертим, позбутися як комплексу неповноцінності, так і манії величності. Все це заважає людям спокійно жити і працювати. Зараз на планеті дуже серйозно постали господарчі проблеми, які у міру своїх спроможностей розв’язують господарники світової політики. Українська нація в майбутньому теж повинна взяти участь у цьому процесі – як рівноправний партнер.

— На сьогоднішній день ви маєте дуже багато ділових та культурних зв’язків з Україною, зокрема й з фестивалем. Чи не боїтеся вкладати гроші тут, в Україні, де економіка та політична ситуація зараз є виключно складними та нестабільними?

— Я – українець, і це не просто фраза. Цілком зрозуміло: бути вигнанцем й жити Україною може виглядати як позування. Тому я не можу дозволити, насамперед собі, називати себе українцем і нічого не робити для того, щоб допомогти моєму народові реально. Мені здається, то є наш загальний обов’язок.

Вірко Балей, американський диригент, композитор, один з ініціаторов фестивалю та виконавчий координатор фестивального конкурсу.

— Як виникла ідея фестивалю в Україні? Як вона втілювалася в життя?

— Дуже просто й дуже складно водночас. Ідея народилася давно, але до того часу, коли Україна в 90-х роках не відокремилася від Росії, це було неможливо. Перше, з чим зіткнулися ми на початку нашої співпраці, було те, що тут найулюбленішими словами виявилися “немає” або “неможна”. І це частинно – правда, як і всі перебільшення мають зерно правди. Багато чого немає, але багато й є – це головне. Перший фестиваль робився, як то кажуть, “на швидку руку” десь за 6-7 місяців. Головна проблема полягала в тому, що не було грошей. Але ця проблема постає кожного року, і в цьому році – теж, навіть більш гостро, ніж у попередні роки. Які причини цього – інша річ.

— Які проблеми, на ваш погляд, найгостріші для фестивалю сьогодні?

— Я працював тут за договором з Союзом композиторів України три роки. Ні, не за гроші – ніякого заробітку я тут не мав, як і більшість тих, хто приїжджає на фестиваль. Взагалі все це, певною мірою, — подарунок Україні. Зараз термін договору закінчується. Що буде надалі – від мене залежить дуже мало. По-перше, в зв’язку з організацією фестивалю постає сьогодні ціла низка питань: яким має бути фестиваль? Кому він належить? Хто є його реальним власником, тобто хто буде визначати його репертуарну, наприклад, політику? Адже зараз навколо фестивалю відбуваються деякі нерозумні дискусії, події. Так насамперед це стосується питання про власність. На мій погляд, це біда не тільки фестивалю – це біда суспільства, яке довгі роки виховувалося на брехні і силі. Звідси деяка авантюрність мислення, інерційно-авторитарне ставлення до будь-якої акції. Я походжу з іншого світу. Багато чого я не розумію, багато чого просто не хочу розуміти. Вибачайте мені, я не хотів би нікого ображати, але здається, що в Україні – та й не тільки в Україні – настав “час корит”. І навколо цих “корит” іде бійка, гризня. Я маю на увазі насамперед рівень структурний, де нічого не змінилося, де зберігається та ж сама інерція – “можна” або “неможна”. Я не хотів би, щоб фестиваль дедалі ставав отаким “коритом”. Але без міцної фінансової незалежності, підтримки спонсорів – до речі, вітчизняних – фестиваль і надалі буде відчувати на собі і зайві складнощі, і зайві впливи. Адже в ідеалі на фестивалі повинен бути тотальний контроль на всіх організаційних рівнях, насамперед, з боку тих, хто його реально створює, хто працює на нього.

— І все ж таки, ваш особистий прогноз щодо П’ятого фестивалю.

— Прогнозувати дуже важко. Фестиваль має певні недоліки – він ще молодий, немає грошей – ця проблема загрожує стати хронічною найближчим часом. Є й деякі труднощі суто “ідеологічного” порядку. Адже й для вас не новина, що Україна сьогодні не є ще країною прав, але до сих пір є країною впливів. Але фестиваль вже існує як факт, є в ньому й багато сильних проявів. Я думаю, що, врешті-решт, він має існувати і надалі. Щоправда, зараз дуже складний час в усьому світі, в Україні – теж... Сподіваюсь, все буде гаразд, але залежить це, насамперед, від вас – ми завжди підемо назустріч. Треба також вміти працювати разом, поруч, не заважаючи одне одному. Адже без цього нічого не може відбутися...

— Дякуємо за цікаву і досить відверту розмову, пане Вірку. Я думаю, ми всі приєднуємо свої сподівання до ваших і будемо чекати зустрічей наступного року – на П’ятому фестивалі.

Інтерв’ю провела Світлана Мовчан