"Музика". 1991. №1

Перший міжнародний.

Останнім часом у суспільно-політичному і культурному житті України відбулися події, що знаменують початок нового етапу в її історії. Проголошення державного суверенітету, скасування ідеологічних обмежень зробили можливими мистецькі заходи, про які донедавна лише мріяли. Насамперед це Перший український міжнародний музичний фестиваль (жовтень 1990 р.). Він виявив чимало проблем, від вирішення яких значною мірою залежить відродження духовної самобутності нашого народу, визначення його місця у світовій співдружності націй.

Підбиваючи підсумки фестивалю, у якому взяли участь представники української діаспори та інші зарубіжні митці зі США, Канади, Франції, Нідерландів, слід передусім торкнутися перспектив міжнародного співробітництва у пропаганді української музики в республіці й закордоном. До розмови ми запросили композиторів Євгена СТАНКОВИЧА, Івана КАРАБИЦЯ, Лесю ДИЧКО.



—Прозвучало двадцять п'ять концертних програм, які репрезентували музику різних стилів і напрямків; принципово новим для Спілки в організаційному плані було все — від самої ідеї проведення такого фестивалю до її практичного втілення. Які можна зробити висновки по завершенні свята?

І.КАРАБИЦЬ. Ця ідея дістала підтримку ще на останньому, VIII з'їзді СКУ. Її засвідчують спроби залучити до культурного життя України іноземних композиторів, познайомити їх із колом наших проблем та інтересів, прагнення самим включитися в міжнародний художній процес. Влаштовувалися обмінні концерти, вечори сучасної зарубіжної музики; наші твори час від часу звучали закордоном. Так по крихті, поступово кристалізувалася думка провести в Києві цей фестиваль. Адже у світі небагато таких міст, і воно заслуговує, щоб саме тут відбувалися масштабні міжнародні акції.

Два існуючі фестивалі — "Київська весна" і "Золота осінь" — залучали випадкові колективи: хто зголосився, той і приїздив. Надто шкодила помпезність їх проведення, офіційність. Про суто творчі критерії не було й мови. Це не давало уявлення про світовий мистецький процес і про місце в ньому української музики. Врешті визріла ідея такого фестивалю.

Було непросто визначити його програму і загальну естетичну концепцію. Адже перед тим пройшла суто політична акція, приурочена Голодомору 1933 року. Цей замовчений історичний факт, і досі не оцінений належним чином, слід нарешті об'єктивно висвітлити. Концерти мали антураж культурного додатку. Наш фестиваль грунтувався саме на художньо-естетичних засадах. Це можна вважати парадоксальним у непростому, справді драматичному сьогоденні. Але слухачі нас зрозуміли.

— Принцип побудови концертних програм — поєднання в них музики наших гостей і композиторів республіки. Що нового дало таке "паралельне" ознайомлення?

Є.СТАНКОВИЧ. Торкаючись суто творчого аспекту (і це підтверджують концерти, організовані за вже згаданим "змішаним" принципом), слід наголосити, що ми, українці, не відстаємо від світового рівня. Музика як вид мистецтва менше зазнала негативних впливів, зокрема в період застою. Наприклад, тоді офіційно заборонявся "авангардизм", але можу назвати десятки прізвищ авторів, котрі постійно працювали в цьому напрямі. І я як композитор, починаючи свій творчий шлях, був вельми близько до нього. Отож у 60-х — на початку 70-х років Грабовський, Сильвестров, Годзяцький, Загорцев та інші, кожен по-своєму, писали авангардну музику, без якої, як показав час, неможливий повноцінний поступ цього виду мистецтва. Те ж стосується й наших московських колег Губайдуліної, Шнітке, Денисова... Тож несправедливою є думка, висловлена деким із гостей, ніби цю течію ми лише зараз опановуємо. Переконаний: усі ми добре обізнані з сутністю "авангардизму", хоча у світовому масштабі, можливо, про це невідомо, бо повноцінних контактів досі не існувало.

— Цікаво з'ясувати актуальну нині проблему: митець і сучасність. Які можливості відчули композитори в умовах деідеологізації, що є прикметою нашого сьогодення?

Є.СТАНКОВИЧ. Нині в нас і за межами України музика розвивається справді багатоманітно, в ній важко визначити чітко окреслені напрямки. Композитори звертаються до різних стилів, тому амплітуда представлених індивідуальних почерків була широкою — від "авангардного" Концерту для скрипки з оркестром Губанова до Симфонії Сильвестрова, де асимілюються традиційні засоби з модерними. Отже, ми вже не обмежуємося певними ідеологічними рамками. Закордоном ті чи інші мистецькі течії розгортаються більш активно, завдяки насамперед фестивалям сучасної музики, які там постійно проводяться. Загалом у світі їх завжди, принаймні у повоєнний час, було багато, у нас же — лише перша спроба.

Л.ДИЧКО. Фестиваль переконливо засвідчив, що члени Спілки працюють на професіональному й художньому рівні, котрий цілком відповідає міжнародним критеріям. Це помітили також гості — митці з різних країн, котрі брали участь у святі. Музику необхідно поставити в такі умови, щоб вона могла відігравати належну роль у нашому повсякденному житті. Особливо ж, коли відбувається боротьба за відновлення української державності: вона повинна грунтуватися на принципах високої духовності.

— Міжнародний український фестиваль — принципово новий для СК України вид діяльності. Які проблеми виникли під час його проведення і як їх уникнути, аби наступні аналогічні заходи мали успіх?

І.КАРАБИЦЬ. Насамперед — це матеріальне забезпечення. У плані спонсорства нам дещо вдалося зробити. Так, дав кошти Закарпатський "Лісбанк", 25 тисяч карбованців* виділив Фонд міжнародних та національних музичних фестивалів "Голосієве", частину грошей знайшли Спілка композиторів, Товариство культурних зв'язків з українцями за кордоном "Україна", що стало новою для нього формою участі в культурних починаннях. Загалом важко було зібрати необхідну суму, але слід сказати, що всі, до кого ми зверталися, захопилися ідеєю такого фестивалю. В майбутньому сподіваємося запропонувати спонсорство деяким підприємствам, установам, і вони, напевне, відгукнуться.

Можливо, варто спробувати цей підхід і до подолання кризи в сфері виконавства. Як сталося, що Київ, таке прекрасне місто, не має свого концертного залу, як то є природним у європейських столицях, інших закордонних містах (скажімо, філармонія у Кельні), коли всі дві тисячі місць заповнені, грають музику Шуберта, люди сприймають це як свято... Дуже важливо перебувати в ошатному приміщенні, де все спрямоване на те, щоб стати кращим душею... Нині ж у Києві філармонія — на ремонті, органний зал — теж. Єдина придатна аудиторія — в консерваторії, причому вдалося її використати завдяки насамперед зусиллям ректора О.Тимошенка.

— Фестиваль відкрив величезні можливості для взаємообміну вітчизняними духовними надбаннями і культурними досягненнями української діаспори та всього світу. Що слід зробити в майбутньому для збагачення такого взаємообміну?

Є.СТАНКОВИЧ. Хоча є всі підстави говорити про багатоманітність української музики і міжнародний рівень її професіоналізму, існує складна проблема: як із нашими національними художніми здобутками потрапити на світову сцену, як відкрити шлях до неї наступним поколінням? Річ у тім, що закордоном усі фестивалі, чи то традиційної, чи "модерної" музики, є насамперед великим бізнесом. Вони існують на певні фонди, приватні внески, спонсорські кошти тощо. Запрошуються відомі виконавці, всесвітньознані митці, працюють висококваліфіковані спеціалісти в галузі реклами. Завчасно проводиться підготовча робота, як, наприклад, до Зальцбурзького в Австрії, а тому серйозна музика, хоч як дивно, стає прибутковою справою. Для нас цей метод — менеджерський — новий, і мусимо терміново його опановувати.

Л.ДИЧКО. Для налагодження постійних взаємозв'язків із діаспорою необхідно спиратися насамперед на молодіжні, студентські колективи, зокрема ті, що відзначилися під час Першого республіканського конкурсу імені М.Леонтовича та Першого обласного конкурсу імені К.Стеценка (Київщина). Всі вони активно співпрацюють із Спілкою композиторів, дали життя цікавим творам і здатні гідно репрезентувати нашу музику закордоном. Наприклад, студентський хор міг би взяти участь в обмінних концертах з хором Едмонтонського університету. Коли я 1988 року була в Канаді, йшлося про таку можливість як цілком реальну. Все залежить, на мою думку, від Міністерства культури, а Спілка композиторів і Музичне товариство, як громадські організації, мають подавати конкретні пропозиції.

І.КАРАБИЦЬ. Щодо зміцнення контактів і взаємозв'язків, — а це було одним із найважливіших наших завдань, — зазначу, що проблема мала два аспекти. Перший — знаходити взаєморозуміння з українцями, котрі проживають за кордоном; другий — відчути свою музику в контексті сучасних світових художніх процесів. Україна розташована в центрі Європи, і тому дивно, що є такі фестивалі в Будапешті, Варшаві, в Австрії і Німеччині, а ми, маючи всі можливості — і історичні, й кліматичні — лише вперше спромоглися здійснити цей захід завдяки, насамперед, соціально-політичним зрушенням у країні.

Є.СТАНКОВИЧ. Єдино правильний шлях до налагодження безпосередніх контактів — організація саме регулярних фестивалів на території України. Можна заперечити, що є досвід їх проведення у всесоюзному масштабі, але користі від них мало. Там здебільшого звучать лише два-три твори українських митців, і це не може нас влаштовувати. Вихід зі становища слід шукати вдома, вступати в договірні стосунки з тими, хто допоможе й досвідом, і коштами. Такий шлях цілком можливий, бо до нашої музики закордоном постійно зростає цікавість, зокрема до творів Грабовського, Сильвестрова, Скорика, Карабиця та інших. Інтерес викликає навіть доробок у традиційному плані, особливо — що стосується педагогічного репертуару. Фестиваль засвідчив, що міжнародному мистецькому ринкові потрібна музика всіх стилів і напрямків, але ми не вміємо її рекламувати, не маємо досвіду в бізнесі, який скрізь береться за основу будь-яких починань.

Л.ДИЧКО. Відносно ж проблеми взаємообміну духовними надбаннями із зарубіжними країнами, можемо твердити, що саме цим шляхом українська музика вийде з ізоляції, в якій перебувала досі. Люди, котрі в чужих краях зберегли звичаї, мову, культуру своїх прадідів, здійснили це насамперед завдяки пісні, особливо коли співає не одна людина, а хор. На такій основі й слід організувати Всесвітню українську хорову лігу. Вже маємо попередню домовленість із директором Українського центру засобів і розвитку міста Едмонтона (Канада) Романом Петришиним і Марією Дитиняк — головою хорового товариства у цьому місті. До ліги повинні увійти представники Західної Європи, Австралії, Італії, Англії, Німеччини, Австрії, Бельгії, Канади, США тощо. Під час фестивалю висловлювалася думка про те, щоб дирекцію утворити на базі інформаційного бюро СК України, включивши до неї Вірка Балея, Ігоря Соневицького (США) та інших. Подальший поступ бачу насамперед у Всесвітній хоровій лізі, у розширенні Спілки композиторів через прийняття до неї представників діаспори, які того варті. Це справа кількох років, але вважаю, що наш Перший український міжнародний музичний фестиваль створив для цього міцну основу.

— Нині вперше в такому обсязі прозвучала музика українців, котрі живуть за кордоном. Які враження від неї, порівнюючи з досягненнями митців республіки?

Л.ДИЧКО. Вже наголошувалося важливе завдання, що стоїть перед нами, — об'єднати земляків, розкиданих долею по всьому світу. Ми переконалися, що Україна залишається багатою талантами, люди з різних країн прагнуть постійних і міцних контактів. Ми завжди були хоровою нацією і разом з італійським є, мабуть, найспівучішими народами у світі.

І.КАРАБИЦЬ. Приємно було познайомитися з Мар'яном Кузаном. Це справді неординарний митець: живе у Франції, дружина француженка, мистецьке оточення відповідне... А він активно пише на вірші Т.Шевченка, постійно заглиблюючись у його слова. Можу твердити, що це безумовно зрілий майстер, який усіма силами свого таланту прагне зберегти національне коріння. Промовисте свідчення — репрезентація його ораторії "Неофіти" в "Метрополітен-опера" в Америці. Гадаю, що ми його підтримуватимемо, організовуючи частіше виконання написаного ним на Україні. Те ж саме можна сказати про Джорджа Фіалу. Він є справді маститим автором, судячи хоч би з того, що має антологію свого доробку, зафіксовану на п'яти платівках. З ним також налагоджені постійні зв'язки. Звісно, і з Вірком Балеєм зустріч на цьому фестивалі не остання. Як гастролюючий митець він міг би мати в Києві ангажемент на один-два концерти протягом сезону, де б звучали невідомі для нас твори, що з'являються на Американському континенті. В одну з програм включена поема "Море" Кукловського зі США (нині покійного), ноти якої надіслав його син. Досі ми не знали про такого композитора.

Говорячи в цілому про доробок українців, котрі живуть у діаспорі, слід зазначити, що всі вони наполегливо шукають духовних контактів з Україною. Цікаво спостерігати, як у їхню музику входять елементи, що стали надбанням світової культури, і порівняти з ідентичними процесами в нас. До речі, ми хвилювалися, який вигляд матимемо в цьому плані, але все було гаразд.

— Чи готова Спілка вже зараз розпочати підготовку до наступного аналогічного фестивалю?

Є.СТАНКОВИЧ. Щодо подальших перспектив можна буде сказати щось певне через кілька місяців, коли обговоримо й узагальнимо міркування кожного члена Спілки, її ініціативних груп про те, як нам жити й діяти далі. Тоді виробимо перспективний план на два-три роки, але вже зараз необхідно передбачити проведення регулярних фестивалів. Уявляю їх справді міжнародними, щоб звучала музика з усього світу, і робитиму все, аби доробок моїх колег — і молодших, і старших — представлявся там якнайширше. Закордоном нам обіцяли допомогу щодо реклами, певного матеріального забезпечення, налагодження контактів із менеджерами тощо. Але треба мати на увазі, що хоч би як охоче не йшли нам назустріч, сподіватися треба насамперед на власні сили. Ні я, ні навіть кілька осіб не зможуть вирішити всі проблеми. Кожний член Спілки повинен узяти якнайактивнішу участь у проведенні наступного фестивалю.



Підготував Ярослав Гордійчук.