"Хрещатик". 2003. 22 жовт.

Богдан Сюта

Мирослав Скорик: "Мені близька висока поезія, тому маю в доробку чимало творів на вірші Шевченка і Франка"

Після музики до "Тіней забутих предків" Сергія Параджанова Мирослав Скорик прокинувся знаменитим. Відтоді минуло чотири десятки років. Нещодавно на XIV міжнародному форумі "Київ Музик Фест 2003" композитор відзначив 65-ліття. Тоді вперше прозвучав його твір для хору та симфонічного оркестру на слова "Гамалії" Тараса Шевченка! А після прем'єри Мирослав Михайлович поділився з читачами "Хрещатика" своїми роздумами про місце і роль музики в сучасному житті.

— Для ювілейних урочистостей Ви відібрали тільки три твори. Одним із них став Віолончельний концерт, написаний двадцять років тому. Яке місце він займає у Вашому житті?

— Він певною мірою знаковий: я звернувся до емоційної музики. У моїй творчості чимало різних напрямків — і неокласичний, і фольклорний... На ювілейному вечорі хотілося охопити все, що вважаю найкращим за останніх двадцять років. Тому зупинився на двох концертах, створених двадцять і п'ять років тому. Є також новий хоровий твір — "Гамалія".

— Чи випадкове повернення до творчості Великого Кобзаря? Адже півстоліття тому дорогу до слави Вам торували солоспіви на його вірші.

— Безперечно, наші класики Шевченко, Франко, Леся Українка постійно хвилюють мене. Звертатися до їхньої спадщини, мабуть, приречений кожен український композитор. Чимало написано на їхні тексти. Були спроби озвучити Франкового "Мойсея" в українських композиторів, та за радянських часів цей сюжет не надто популяризували. Хоча Івана Яковича не забороняли, все-таки деякі його твори (і "Мойсей" передусім) "не рекомендувалися" для вивчення. Приблизно така сама картина склалася й довкола Шевченкової поеми "Гамалія". На музику лягали лише деякі фрагменти. Я, мабуть, один із перших, хто спробував осмислити цей геніальний твір загалом. Хотілося бути почутим і зрозумілим. Якщо це мені вдалося, то я своєї мети досяг. Безумовно, в кантаті свідомо використав алюзії і фольклор, релігійні, класичні мотиви — Лисенка, Ніщинського.

— Які твори чи імена Вас надихають?

— Мені близька висока поезія, тому маю в доробку чимало творів на вірші Шевченка і Франка...

— На ювілейному вечорі представили два із трьох творів у жанрі концерту. Маєте сентимент до нього?

— Безперечно, для мене жанр концерту, концертність як така значно ближчі, ніж інші напрямки симфонічної музики. Можливо, завдяки гнучкості жанру, а також більшим суб'єктивним можливостям. Скажімо, моїй музиці значною мірою притаманні речитативність, прагнення поєднати не лише специфіку розвитку, а й елементи позамузичні — декламацію, монолог, слово... Крім того, розкриваються можливості соліста — скрипаля, віолончеліста, піаніста... Приміром, можна керувати розвитком форми, імпровізувати. Симфонія, як на мене, жанр традиційніший, не такий гнучкий. Тому не маю жодної симфонії.

— Початок 1980-х дав чимало зразків музики романтичного звучання. Це веління часу чи зміна орієнтирів?

— Композитори часом інтуїтивно відчувають потребу в таких змінах. Це характерно не лише для Пендерецького, Станковича або ж для мене, а й для багатьох інших. Думаю, тут спрацьовує інтуїція. Творці мелодії відчувають дух епохи.

— Чи стала для Вас поема Івана Франка "Мойсей" поворотним моментом у творчості?

— Якоюсь мірою — можливо. Писати оперу не просто. Особливо сьогодні. Авангардних опер немало. Хоча як жанр вона доволі консервативна і не зовсім піддається новаторському трактуванню. Тому більшість театрів світу практично не мають у постійному репертуарі сучасних опер. Звичайно, їх ставлять, дають кілька спектаклів, потім вони непомітно зникають. Саме тому я взяв за орієнтир найліпші класичні зразки. "Мойсея" навіть критикували за надто велику, на думку декого, традиційність. Та публіка її сприйняла. Кілька місяців тому колектив Львівської опери "возив" "Мойсея" до Варшави. Спектакль мав добрий розголос з боку публіки й критиків-професіоналів. Певною мірою це стало несподіванкою для мене.

— А які перспективи сучасної музики?

— Мистецтво ніколи не розвивалося прямим шляхом. Часом не можна навіть приблизно передбачити, що ж буде далі. Бачите, нині пишуть музику і авангардну, й базовану на атональності, і традиційну тональну... Я часто повторюю афоризм: у наш час мистецтво так швидко рухається вперед, що коли ти трохи відстанеш, маєш шанс опинитися попереду.

— Як Вам удається плідно працювати фактично в усіх жанрах?

— Я свідомо пишу найрізноманітнішу музику. Ясна річ, мені приємно, що багато із її зразків стали популярними. Але особливо радує те, що чимало моїх творів увійшли до репертуару педагогів. На них навчаються учні шкіл, училищ, студенти.

— Як оцінюєте стан сприйняття української (і Вашої, зокрема) музики за кордоном?

— Мій доробок найчастіше має успіх. Безперечно, потрапити в систему культурної індустрії чужої країни нелегко. Багато залежить від реклами, піару, зв'язків у сфері шоу-бізнесу. Нашим краянам складно пробитися на Заході. Там традиційно все спрямоване на Росію.Є ще один показник популярності. Щороку Агентство з авторських прав надсилає мені звіт про виконання моєї музики за межами нашої держави. І певні кошти від цього. Згідно з цими даними, вона звучить майже в п'ятдесяти країнах. Думаю, зробивши певні поправки, можна судити й про частоту виконання української музики загалом.

— Як педагог Ви цікавитеся долею своїх учнів?

— Так. Понад тридцять моїх випускників стали членами Національної спілки композиторів України.

— Тобто існує школа Скорика?

— Школа — це поняття не просте, і я спеціально не займаюся її формуванням. Студента не обмежую напрямками компонування, стилістичними орієнтирами. Тим паче не пропоную як зразок свої твори. Навпаки, намагаюся дати свободу вибору, розвинути творчий підхід. Професіоналізм, мабуть, єдиний орієнтир, якому залишаюся вірним ось уже багато десятиліть. Композитор, навіть талановитий, без техніки не досягне висот. Зрештою, і піаніст. Передусім то тяжка щоденна праця. Тому говорити про школу Скорика можна умовно: це школа високого професіоналізму. Можу назвати своїх випускників, які стали майстрами найвищого класу. Це Станкович, Карабиць, Зубицький, Шумейко, Верещагін, Кива, Степурко, Гаврилець... Усіх навіть не одразу згадаєш.

— Чи вдається при такому завантаженні займатися ще й музикознавством?

— Нині значно менше часу виділяю на науку. Та хочу завершити деякі роботи, наприклад, книгу, присвячену акордиці музики XX століття.

— Деякі композитори працюють лише в улюбленій квартирі, сидячи за роялем, а дехто записує ноти на коліні в парку чи пабі. До якої категорії належите Ви?— Мені імпонує спокій. До мандрівного життя я останнім часом призвичаївся, та іноді це перешкоджає творчому процесові. Втім, переїзди дають змогу контактувати з публікою, вивчати її потреби й запити, перебувати в мистецькому вирі. Можна на практиці перевірити свої знахідки та відкриття.

— Чи допомагає Вам у тяжкі хвилини музика?

— Ні. Безперечно, я добре її знаю. І давню, й сучасну. Та щоб спеціально звертатися до неї в скруті? Ні, ціную тишу. Думаю, багатьох композиторів музика дратує певною мірою. Вони неспроможні одразу слухати її багато. Часом уникають навіть своєї.— Що саме торкає струни Вашої душі?— Цікавлюся всіма видами мистецтва, хоча й не так глибоко, як музикою. Адже відвідування музеїв, виставок, контакти із літераторами, спілкування з акторами, художниками, кіномитцями для представників цього фаху конче потрібні.

— Ви постійно розриваєтеся між Львовом і Києвом. Яке місто вважаєте рідним?

— Обидва. У Львові я народився, виріс, провів більшу частину життя. В Києві уже майже чверть століття, і він також став своїм.— Вікна Вашого кабінету виходять на центр оновлюваного-переоновлюваного Хрещатика. Як сприймаєте будівельні реконструкції?

— Є деяка кітчуватість. Хоча багатьом це подобається. Можливо, згодом усе налагодиться, адже смаки змінюються, еволюціонують. Практика засвідчує, що часто новації не сприймалися сучасниками. Маємо безліч прикладів цього. Приміром, пам'ятник Іванові Франку на Личаківці у Львові вважали невдачею скульптора Литвиненка. Нині ж думка кардинально змінилася.— Маєте хобі?— Віддавна займаюся легкою атлетикою, настільним тенісом (маю перший розряд), бадмінтоном (також перший розряд), футболом... Люблю подорожувати на байдарках — пройшов чи не половину річок України. Чудові річки Псьол, Рось, Ворскла, Буг. А особливо прекрасне Полісся, басейни Прип'яті, Уборті. Чимало із них, на жаль, безповоротно втрачено після катастрофи 1986 року. Останнім часом захопився збиранням грибів. Навіть досягнув певних вершин щодо їхньої ідентифікації, наукового визначення, класифікації. Люблю готувати білі. Кажуть, буцімто, смачно. На "тихе полювання" зазвичай вирушаю в Карпати.



© 2004-2005. Все права защищены.
Developed by Treastal.