“Музика”. 2000. №6

Маріанна Копиця

“Листи Майстра до Маргарити”

На ХІ “Київ Музик Фесті” вперше прозвучали романси Б.М.Лятошинського, написані в ранній період творчості (1915-1925). Над пожовклими, стертими часом рукописами композитора, які зберігаються в домашньому архіві Майстра, майже рік працював учень Бориса Миколайовича Іван Карабиць, який і підготував разом з піаністом Анатолієм Ільїним ці твори до виконання. Романси прозвучали в інтерпретації Ірини Даценко, Валерія Буймістера, Тетяни Странченко, Геннадія Кабки і були гаряче сприйняті слухачами.

Кожне з нових відкриттів творчої спадщини Майстра української культури Б.Лятошинського ми сприймаємо як подарунок долі, адже й досі не віддано належне композитору. Музична наука і виконавство у великому боргу перед класиком. Минув уже сторічний ювілей композитора, а ми ще не зробили його ім'я і творчість візитною карткою України. У програмах національних колективів і окремих солістів, учасників міжнародних конкурсів не часто репрезентоване ім'я Майстра. Ще чекає державного статусу його помешкання, а дослідника - безцінні скарби, що там знаходяться: рукописи, документи, епістолярій.

Особливо цінним постає юнацький і ранній період мистецького формування композитора. Маю на увазі перше десятиріччя творчості з 1915 (дата першого опусу) до 1925 року - народження "Відображень", скрипкової та фортепіанної сонат, струнних квартетів №2 та №3. Саме в цих творах глибоко поєдналися національні та загальноєвропейські цінності з суб'єктивно-індивідуальним світобаченням молодого митця.

Як же конкретно відбувся цей важливий не тільки для формування Б.Лятошинського, а й всієї національної культури процес? Щоб відповісти на запитання, треба зупинитися на творчості композитора перших десяти років.

Це, насамперед, вокальна лірика 1915-1925 років, значна частина якої (більше десяти назв) відкрила музичній громадськості племінниця і постійна "хранителька" спадщини великого Майстра Ія Царевич. Цілісному відтворенню фактографічних подій слугують й унікальні епістолярні джерела - листи Бориса Миколайовича до нареченої, а з 1917 року коханої дружини Маргарити Олександрівни Царевич-Лятошинської, листування з вчителем Р.М.Гліером (з 1922 р.) та М.Я.Мясковським (з 1925).

Вивчення новознайдених зразків вокальної лірики у співставленні з листами допомагають відтворити невідомі події і факти життя і творчості Майстра.

1915 рік. Евакуація Київської консерваторії до Ростова, а університету - до Саратова. Борис Лятошинський, студент паралельно двох вузів, з сім'єю живе в Ахтирці, де батько Микола Леонтійович працює директором комерційного училища. Саме тут Борис Миколайович розпочинає роботу над Першим квартетом та романсами, періодично від'їжджаючи то до Саратова, щоб здати заліки з римського права, то до Ростова - для показу написаних для "Гольдика" (Р.М.Гліера) фуг з поліфонії.

Маргарита Олександрівна вчилася в Ростовській консерваторії на вокальному факультеті (клас професора Олександри Миколаївни Шперлінг). Батько Маргарити Царевич Олександр Кузьмич, лікар військового полку, знаходився в Умані, куди часто викликав дочку. Нині в помешканні Царевич-Лятошинських стоїть старовинна фісгармонія, яку батько привіз зі Львова в кінці війни, частенько полюбляючи грати на ній фуги Баха.

Як звучить не парадоксально, але роки Першої світової війни (аж до 1920-х) стали для Києва періодом яскравого культурного злету на фоні драматичних історико-соціальних подій. Це було обумовлено низкою об'єктивних причин, головна з яких - евакуація з інших центрів імперії (Варшави, Москви, Петербурга) на південь великої кількості інтелігенції - яскравих творчих особистостей. Насичене гастрольно-концертне життя - виступи С.Рахманінова. М.Метнера, Я.Хейфиця, плідна діяльність багатьох видатних музикантів Р.Гліера, Б.Яворського, Г.Беклемішева, Ф.Блуменфельда, М.Ерденка (пізніше їх "відкликав" центр), відомих на той час театральних колективів - Київської опери, театрів Садовського, Соловцова, чотирьох польських, єврейського, циганського - все це сприяло активізації мистецького життя міста.

Після 1917 року ситуація в Україні значно ускладнюється, зокрема, в Києві, який стає плацдармом гострих сутичок іноземних зацікавлень, кривавих класових боїв.

Молода любляча пара - Маргарита і Борис, вихідці з сімей демократичної інтелігенції, з 1915 по 1917 роки переживали період випробувань своїх почуттів. Все це вилилося в листах двадцятирічного Майстра, насичених надзвичайним душевним поривом, ніжністю, тремтливим, романтичним коханням:

"Милая сказка, я все время теперь думаю о будущей весне. Лучезарная весна все зеленеет, сад весь покрыт цветами. Светлое время, как хорошо будет. Милое счacтье, светлая мечта моя, ведь лес стоит все так же, нетерпеливо ждет он нас, как прежде.

Я уверен, что он сейчас никому не позволяет ходить по тем дорожкам, где мы ходили, сидеть там, где мы сидели...". 1915 рік.

Епістолярна спадщина Б.Лятошинського тих років може стати предметом досліджень як зразок чудової філософсько-романтичної, поетичної лірики з глибокими роздумами над сенсом людського життя, фатальною близькістю у взаємоперетині таких вічних категорій, як Любов, Життя, Смерть, Доля.

"Зачем же эта покорность судьбе? Зачем? Хочешь знать, кто выдумал судьбу? Слабые люди. Это очень хитро. Все сваливать на несчастную судьбу. И то и другoe - все на нее. Очень хитро. Не думай же о судьбе. Нет ее. Каждый сам за себя отвечает".

Поряд з епістолярною спадщиною розглянемо вокальну лірику тих років на тексти Г.Гейне і К.Бальмонта, М.Метерлінка і п.Верлена, І.Сєвєрянина і І.Буніна. Аналізуючи музичну-поетичну драматургію романсів, не перестаєш дивуватися сучасності їх музичної мови, сповненої нервових, заряджених вибуховістю тих буремних часів, інтонаційно-насиченими ритмоформулами, нестійкими тональними змінами. Сьогодні вже ясно, що це був блискучий початок процесу "входження" української культури в загальноєвропейський контекст. І Б.Лятошинський почав відлік Нової Доби українського Відродження.

Та безжалісна історія розпорядилася цими творами так, що вони пролежали в архівній скрині багато десятків років. Тільки волею і активними діями самого композитора та його старших колег-вчителів Р.Гліера та М.Мясковського невелика частина з них була надрукована.

Борис Миколайович надзвичайно турбувався про долю своїх романсів, робив усе можливе для їх популяризації, відчував принизливу залежність від чиновницьких примх щодо їх видання: "Должны напечататься еще четыре других романса, - пише він в листі до Р.Гліера, - но один оказался, по мнению цензора (человека, по-видимому, весьма умного, который по совету Козьмы Пруткова "смотрит в корень"), контрреволюционным (или во всяком случае не соответствующим современной идеологии)".

У перших листах до М.Мясковського, присвячених не тільки спробі видрукувати ранні вокальні твори, а й виконати їх у концертах Асоціації сучасної музики, відчуваємо гіркоту від негативного ставлення до своєї музики: "Только что узнал приятную для себя новость, - читаємо в листі до Мясковського від 29.12.1925, именно, что в "Известиях" была рецензия на концерт Ассоциации, в которой страшно ругали мои сочинения... Напишите, Николай Яковлевич, может ли эта рецензия иметь нехорошее влияние на все мои планы".

Музично-інтонаційна образна сфера ранніх романсів сьогодні сприймається, як по-справжньому нова і сучасна. Широка амплітуда їх драматургічних полюсів: від мрійливо-споглядальних у "Дымка" (К.Бальмонт), "Снова роща зеленеет" або "Весна грустит" (Г.Гейне) - до фатально-трагічних вироків смерті в "Похоронній пісні" (П.Шеллі) або "Зарыт на дальнем перекрестке" (Г.Гейне). Мимоволі згадується образна паралель з пізньою лірикою Д.Шостаковича.

Після восьми десятиріч мовчання вокальна лірика Б.Лятошинського зазвучала. Виникла і плідна ідея зробити ряд оркестрових версій романсів учнями Б.Лятошинського, запропонована І.Карабицем.

Засяяла ще одна зірка на небосхилі духовних надбань української музичної культури XX сторіччя. А якщо зорі засвічують, значить, це комусь потрібно!.