“Музика”. 1996. №1

Олена Дьячкова.

“Київ Музик Фест’95”

Цей форум можна порівняти з голограмою, яка виникла на перехресті “променів” класичної музики, творів сучасних авторів та джазу. Фестивальний простір склали 29 концертів, більшість із яких проходила паралельно — по два-три водночас — у різних залах Києва. І це, як справжня голограма, примушувало слухачів “КМФ” відчувати обсяг тримірності, маючи справу лише з одноплощинною реальністю. До честі організаторів, була виявлена й певна турбота про потенційних прихильників “Фесту”: драматургія класичної, сучасної та джазової лінії “КМФ” досконало продумана і вивірена. Кульмінаційними вершинами “Фесту’95” стали: вечір театралізованих музичних композицій з прем’єрою балету О.Козаренка “Дон Жуан з Коломиї”; симфонічний концерт із творів В.Моцарта, Й.Баха, Ж.Люллі, А.Вівальді в інтерпретації оркестру “Перпетуум мобіле” під орудою Ігоря Блажкова; виступ джазового квартету Мішеля Порталя (Франція) та великий концерт хорової музики з доробку В.Сильвестрова, О.Скрипника, Іва Кляуе та ін.

Але чому саме класика, сучасність та джаз склали “сюжет” Шостого “Київ Музик Фесту”? Що примусило такі різноспрямовані промені збігтися в одну точку культурного простору? Може, далася взнаки полістилістика сучасного художнього мислення? Чи ми стали свідками експерименту — спроби зіставити тексти сьогодення з історично вивіреними канонами? Хоч би там як, але саме завдяки поєднанню протилежного слухачі піднялися над стильовими міжусобицями і відчули цільність вічної категорії “Музика”. А це, природно, акцентувало саме виконання, і головним персонажем Шостого “КМФ” став Виконавець.

Так, приїзд до Києва всесвітньовідомого американського композитора Дж.Крамба у концертній програмі був “прокоментований” презентацією його опусів... 60-х років. До речі, в одному з них дебютувала володарка чудового мецо-сопрано Тетяна Пімінова. На цьому ж концерті Вірко Балей продиригував і водночас виконав сольну партію у Фортепіанному концерті №27 В.Моцарта. Його акцію можна вважати своєрідною “декларацією” стосовно сучасного ідеалу універсального музики-композитора, соліста-інструменталіста, диригента. Між іншим, українська виконавська школа, представлена на “Фесті”, дуже часто відповідає такій тенденції; пригадаймо, наприклад, творчі особистості Валерія Матюхіна (піаніст — і диригент ансамблю солістів “Київська камерата”), Ігоря Андрієвського (скрипаль — і керівник оркестру “АRCHI”), Алли Загайкевич (композиторка — і виконавиця-піаністка).

У розмові про повернення в сучасне академічне мистецтво Музики-Універсала неможливо уникнути паралелей з джазом. Адже саме в ньому універсалізм став однією зі стильових ознак. Уміння імпровізувати, досконала виконавська техніка, коректність у самовисловлюванні — ці риси видатних джазменів особливо рельєфно продемонстрував під час “Фесту” квартет Мішеля Порталя, чий виступ запам’ятався дуже високою культурою інтонування. В їхній грі техніка, артистична розкутість, навіть — деякий виконавський авантюризм — були присутні у вдалих пропорціях.

Акценти на виконавстві, зроблені на першому вечорі “Фесту”, виявилися пророчими. На шостий рік свого життя “Фест” змінив імідж “панорами стану сучасної музики” на імідж “галереї виконавців”. Поміж іншим, слухачам була надана блискуча можливість порівняти різні національні диригентські школи: індивідуальні манери й почерк Володимира Сіренка та В’ячеслава Реді (Україна), Сакае Сакакібари (Японія), Едвіна Лондона та Вірка Балея (США), Саїма Акчіла (Туреччина) та Павла Длябога (Швейцарія)... На жаль, симфонічних концертів було заплановано лише п’ять. Не поталанило й хоровій музиці: на виступ трьох колективів — хорової капели “Думка”, камерного хору “Хрещатик” та Київського хорового братства “Дзвони” — було відведено лише один (!) вечір.

Не можна не підкреслити, що найяскравішими подіями фестивалю стали композиції, які своїм народженням зобов’язані ініціативі потенційних виконавців.

Олександр Козаренко: “Ідея балету “Дон Жуан з Коломиї” постала трохи дивно: мені було запропоновано написати музику до колекції високої моди на основі творчості Леопольда фон Захера-Мазоха. Почалося якесь самозанурення, заглиблення в цю ідею через низку чинників. Я зіткнувся в цій роботі з таким професійним хореографом, як Оксана Лань. Вона знаходила версії, тлумачення чисто музичних ходів у пластиці. А для мене це був своєрідний шок. Ніколи не думав, що можна так розшифрувати музичну партитуру, знаходячи пластичні еквіваленти, не ілюструючи сюжету, досягати ідентичності того, що діється на сцені, з процесами музичної матерії”.

Алла Загайкевич: “Створення “Сліпої музики” насамперед зв’язане зі вслуховуванням у Чернігівський камерний оркестр. Мене дуже зацікавив контакт диригента з колективом, момент проживання музики разом з виконавцями. У першу чергу було бажання писати для них... Але з появою тексту мої функції закінчились — і на концерті я виступала лише як коментатор. Поряд був диригент, із власним поглядом, своїм імперативом...”.

Саме для виконавців створені Євгеном Станковичем “Потаємні поклики” (Симфонія №5 для кларнета і камерного оркестру), Олександром Грінбергом — “Кола на воді” та Олександром Щетинським — “Три ескізи у чвертьтонах”. Можливо, композитори, вслухаючись у гру, відчувають той “втрачений рай”, про який нагадує нам музика XVIII—XIX сторіч, щедро представлена на “Фесті’95”? На цьогорічній імпрезі помітно пом’якшилися стосунки композитора з виконавцем, проглядала спроба подолати цехові розмежування.

Дещо осібно тут — погляди дебютанта “Фесту” молодого піаніста Євгена Громова. Цей дуже талановитий музикант — прихильник спеціалізації в сучасному мистецтві. У виконанні Є.Громова прозвучали твори А.Шнітке (Соната №1) та П.Булеза “Групи нот, що формують ритм”), інтерпретації яких відзначались етичною відповідальністю за кожний узятий звук, кожну продекламовану інтонацію. Здавалося, що саме в цій етиці й приховане оте “дещо”, котре здатне вивести композиторів з кризи. На жаль, саме про кризу на “Фесті” нагадав традиційний конкурс імені Іванни та Мар’яна Коць. Як і минулого року, першої та другої премій присуджено не було. Третє місце здобув твір Ганни Гаврилець “Іn Меmоrіаm” для камерного оркестру. Дипломантами стaли Галина Овчаренко (“Предковічне” для фольклорного ансамблю та камерного оркестру) й Олена Леонова (“Веснування” для сопрано та камерного оркестру).

...Фестиваль у шостий раз продовжував експерименти зі слухачами (концертні навантаження) та вивчав їх звички (коктейль з класики, сучасної музики та джазу в програмах). Слухачі — зі свого боку — висували вимоги (більше нового, цікавого!) та претензії (паралельні концерти — для кого?!). І — як наслідок — “КМФ” опинився в парадоксальній ситуації. Його унікальність та необхідність для української музичної культури не підлягають сумніву. А водночас “Фест” залишається дещо еклектичною спорудою, на будівництво якої пішло все, що було під руками. “Шоста спроба” не стала винятком. Зміни в програмах концертів лише сприяли враженню “набирання” обсягу.

Хоча, може, саме упередження заважає слухачам прийняти “Фест” таким, яким він є? Адже людині притаманно встановлювати причинно-наслідкові зв’язки між розташованими поруч явищами. Народження “Фесту” збіглося в часі з ліквідацією пленумів Спілки композиторів. Тому цілком природним є очікування від “Фесту” виконання функцій пленуму: насамперед, численних прем’єр сучасної української академічної музики, активного спілкування поміж учасниками. Але ж “Київ Музик Фест” за своїм іміджем є київським музичним святом, головне достоїнство якого — демократизм. Програма “КМФ’95” була однаково приваблива і для неофітів, і для знавців. То, можливо, саме різноспрямованість “Фесту” і пов’язане з цим спрощення (а часом — навіть вульгаризація) дратує вишуканий смак пуристів?

Шостий “КМФ” за своєю суттю відтворив відкриту форму багатьох сучасних, особливо американських, композицій. Його можна назвати фестивалем з відкритою концепцією, де, на жаль, не знайшлося місця для цьогорічних ювілярів — Максима Березовського, Бориса Лятошинського, Віктора Косенка, — вони та їх доробок залишилися за межами свята музики, опинилися поза координатами головної події сучасного українського культурного життя.