“Час/Time”. 1995. 20 жовт.

Юрій Чекан.

“Фест’95”: пора зрілості

Шість років тому, коли тоталітарна держава та всі її структури вже дихали на ладан, у Спілці композиторів (творчій організації, породженій сталінським кулаком) почався період бурхливого пожвавлення. Всім небайдужим було зрозуміло, що щорічні акції Спілки — творчі пленуми, — віджили своє. Ознак того було достатньо: порожні зали, малоцікаві твори, з примусу граючі оркестранти, мляве жевріння критичної думки... Потрібен був вихід з кризи. І він знайшовся. Екологічну нішу, що належала пленумам, зайняли фестивалі.

“Фест” — це свято, і зміна назви викликала зміну самої концепції творчих заходів. По-перше, сучасна українська музика академічної орієнтації стала займати лише частину програм — у концертах фестивалю вона співіснує тепер з класичною спадщиною. Тим самим до залів були залучені меломани, орієнтовані у своїх уподобаннях на апробоване часом мистецтво. По-друге, вітчизняна музика зазвучала у паралелях із сучасною зарубіжною, що так довго була terra incognita для наших слухачів. Цим надзвичайно підвищилась інформативна функція імпрез, що також далося взнаки — у підвищенні зацікавленості. І нарешті, запрацювали нові форми організації: конкурси композиторів (ефект змагання плюс підтримка національного мистецтва), майстер-класи, дискусійні клуби, прес-центри. Ініціатором багатьох (якщо не всіх) новацій став “Київ Музик Фест” — фестиваль, що пройшов нині вже вшосте. Знахідки “Фесту” та його організаторів швидко підхопили інші імпрези — і спільними зусиллями ситуація стала виправлятися. Як результат — переповнені зали на багатьох камерних (так!), хорових, симфонічних концертах “Фесту-95”. Свідчення успіху — зацікавлене ставлення виконавців (назву, наприклад, Державний ансамбль солістів України “Київська камерата”, що цього року виконав на “Фесті” п’ять (!) різних програм). Приємно зазначити, що інтерпретації “Камератою” музики видатного американського композитора Джорджа Крамба, який був на відкритті, дістали схвальну оцінку автора. Свідчення зрілості “Фесту” — і поява на Заході спеціальних турів, мета яких — відвідування концертів “КМФ”. Що ж приваблює іноземців на цих концертах, чому пішла на них наша публіка, переобтяжена побутовими клопотами й фінансовими негараздами?

Думаю, що не помилюся, якщо скажу, що найбільш приваблюючими тут є зустрічі зі справжнім Мистецтвом, потрібним людині за будь-яких умов. А “Фест” такі можливості надав: пригадаймо філігранну виконавську майстерність скрипаля Олексія Кошванця (“Рапсодія” Бартока, “Фантазія” Шумана—Крейслера, “Дивертисмент” Стравинського). Або ж назву прекрасне виконання Фортепіанної сонати Альфреда Шнітке талановитим молодим піаністом Євгеном Громовим (підкупляла зрілість молодого артиста, його переконаність і вміння владно підкорити зал своєю інтерпретацією). Подарував “Фест” і кілька справжніх художніх відкриттів: у хоровому жанрі — Диптих Валентина Сильвестрова (“Отче наш” — на канонічний текст та “Заповіт” на вірші Шевченка); у симфонічному — Симфонія №5 Євгена Станковича “Потаємні поклики”; у театральному — балет-інсталяція Олександра Козаренка “Дон Жуан з Коломиї” за творами Л.Захера-Мазоха.

Характерна ознака “Фесту” — відкриття українським слухачам незнаної сучасної зарубіжної музики (це, зокрема, відтворено у назві: український міжнародний). Цього року зарубіжна орієнтація була переважно американською: на відкритті прозвучали твори Дж.Крамба (написані у 60-ті роки “Одинадцять відображень осені”, “Ідилія”, “Ніч чотирьох місяців”), по одному симфонічному та камерному концерту було віддано американським композиторам. Враження від симфонічного концерту (диригенти — В.Сіренко та Е.Лондон зі США, соліст — Хові Сміт) — строкате: поруч з досить пересічним симфонічним фрагментом Уїльяма Олбрайта “Безодня” — композиційно довершений твір Сальваторе Мартірано “Лон/Донс” — з дуже динамічною й сугестивною другою частиною; дещо стилізований “Лист до Стравинського” Менахема Цура (з Ізраїлю, але вчився в Америці) співіснував із сповненим винахідливості, але дещо аморфним та розтягнутим “Героєм нашого часу” Едвіна Лондона. Яскравішим здався камерний концерт ансамблю “Саlifornia Е.А.R. Unit” з вельми оригінальним виконавським складом: флейта, кларнет, скрипка, віолончель, ударні та фортепіано. Але якість виконуваних творів також була досить різною: найпозитивніші емоції викликав “Сеntral Star Маrсh” Террі Райлі (захопили, насамперед, спонтанність та природність музичення, динамічно вибудована форма твору, цікаві інтонаційні синтези, темброві знахідки), найординарнішим здався твір “Zilver” Луїса Ендрісена — тут ніби випробовувалася на міцність звичайнісінька гама — спочатку вгору, потім — униз, і так — дуже довго... Втім, і українська музика, репрезентована у концертах “Фесту”, не була тільки вищого гатунку. Так, еклектичними здалися фрагменти з опери “Оргія” О.Костіна, композиційно стереотипними — “Пісні кохання” Лесі Дичко, претензійними — симфонія “Океан” М.Полоза та “Ах ты, степь широкая” (психоделічна серенада) С.Зажитька.

Художні відкриття — з одного боку, “прохідні” твори — з іншого... Між цими двома полюсами — двадцять дев’ять концертів “Фесту’95”. Тож є підстави стверджувати: “Фест” вступив у пору зрілості, остаточно сформував своє обличчя, став невід’ємною складовою музичного життя України.