“Музика”. 1997. №1

Надія Некрасова.

“Київ Музик Фест’96”

Життя — це театр, — проголосив класик, запропонувавши героям історичного часу “обставини дії” і можливість вибору амплуа. Духовне відродження нації, — урочисто задекларували герої і підняли завісу...

Перший акт йшов під оплески: вернісажі й презентації, гастрольний бум і меценатство, національні конкурси і міжнародні фестивалі. Щира радість відкриттів — “Форум молодих”, “Прем’єри сезону”, фестиваль “П’ять столиць”, “Музичні діалоги”, “Харківські асамблеї”. І найбільш представницький і престижний серед них — “Київ Музик Фест”, який і персоніфікував провідну ідею часу — “Українське мистецтво в контексті світової культури”.

Сім років, що минули від народження фестивалю, були сповнені пошуків власного шляху, випробувань на міцність і життєздатність. Адже “персонажі другого плану” — меценати, спонсори і офіційні особи — після кількох “реплік” сходили зі сцени. Великі зали, “парад оркестрів” і “зірок” змінила сувора реальність власних можливостей. Та і в цій ситуації “батьки” героя (директор фестивалю І.Карабиць, продюсер В.Балей) намагалися зберегти його безсмертну душу. І це “надзавдання” вони виконали з честю.

Другий акт життєвої драми почався в стильових традиціях соціалістичного реалізму — райдужні перспективи і рожеві мрії трагічно гинули, та не здавалися герої в нерівному бою з невідомим, але підступним ворогом. До дня відкриття “Фесту’96” не було підтвердження щодо його фінансування. Майже при повній відсутності реклами і, в прямому розумінні, як кажуть, “на голому ентузіазмі” організаторів і учасників-виконавців відбулися всі заплановані концерти, хоча програми деяких зазнали скорочення.

Важко переоцінити щедрий дар колективів Державної академічної хорової капели “Думка” на чолі з її художнім керівником і головним диригентом Є.Савчуком, Оркестру народних інструментів під керуванням заслуженого діяча мистецтв України С.Литвиненка і Заслуженого симфонічного оркестру Національної телерадіокомпанії України під орудою В.Сіренка, лауреата міжнародних конкурсів Камерного муніципального хору “Київ” (художній керівник М.Гобдич), квартету ударних “Аrs Nоvа” під керуванням Г.Черненка, брас-квінтету “Україна” під керуванням Р.Арнакулієва, численних солістів — провідних музикантів, котрі брали участь у фестивалі на благодійній основі і завдяки яким знайшли гідне втілення нові твори українських митців і гостей фестивалю — композиторів США, Канади, Франції та інших країн світу. Головне ж творче і фізичне навантаження випало на долю унікального за виконавськими можливостями Державного ансамблю солістів України “Київська камерата” (художній керівник І.Карабиць, диригент В.Матюхін). Поруч із нашими музикантами самовіддано працювали і американські — ансамбль “Continuum” під орудою Дж.Сакса, диригент Р.Адлер і піаністка М.Цісик.

Через обставини, що склалися, повнометражні симфонічні й хорові твори могли бути представлені лише в трьох концертах з дванадцяти. Отож несподівано яскраво, змістовно, в безмежному жанровому розмаїтті відкрилася камерна творчість українських і зарубіжних композиторів.

Ностальгічним тяжінням до неокласичних жанрових форм позначені яскраві тематично й емоційно ансамблі М.Старицького і В.Журавицького. Несподівано вразив суворим, навіть жорстким драматизмом Концерт О.Красотова для фортепіано, камерного оркестру і ударних.

Незабутнє враження залишили “Буколічна сцена” для струнних Я.Верещагіна і “Тривоги осінніх днів” — концерт для валторни та камерного ансамблю Є.Станковича (соліст О.Токаренко). Обидві партитури, блискуче виконані “Камератою”, зворушують емоційним настроєм і захоплюють вишуканістю і витонченістю оркестровки, багатством звукових барв. Частини з сюїти Ж.Колодуб у виконанні Київського квартету саксофонів під керуванням Ю.Василевича захопили винахідливістю у використанні тембрових і технічних можливостей інструментів, динамікою та експресією мелодій і ритмів.

У розмаїтті нових вражень від музики композиторів США, Франції, Польщі, Угорщини та ін. яскравими образно-емоційними спалахами в пам’яті залишилися вокальний цикл К.Шимановського на вірші Ю.Тувіма “Солоспівне” (переклад Р.Лубківського та Я.Верещагіна) у виконанні Л.Войнаровської, “Соната для двох” П.Хаскенофа (партія скрипки — О.Абаєв, фортепіано — Т.Абаєва), “Мадригали” Б.Рендса і “Flutе Сіtу” Д.Хенделла (флейта — О.Кудряшов, фортепіано — О.Дмитрієва). Ще раз слід підкреслити, що успіх камерних концертів повною мірою залежав від високої професійної майстерності кожного з виконавців.

Концерт з творів духовної музики XX століття, програма якого включала композиції Л.Дичко, Ю.Алжнєва, В.Степурка, С.Луньова, Дж.Тавенера та ін., традиційно викликав велику зацікавленість слухацької аудиторії. Виконання хору “Київ”, як завжди бездоганне щодо художнього смаку і високого професіоналізму, — яскравий приклад того, що інтерпретатор стає повноправним співтворцем музики і навіть спроможний збагатити її образний смисл.

Серед творів великої форми, представлених у програмах фестивалю, своєрідним “тематичним блоком” виділяються драматична кантата В.Степурка “О, Руська земле” і ораторія Л.Дичко “І нарекоша ім’я Київ”. Визнаний майстер хорового жанру, В.Степурко в своїй композиції для читця, сопрано, чоловічої групи хору та оркестру народних інструментів, на жаль, пішов шляхом музичного відтворення (часто-густо занадто ілюстративного) змісту, а не образного смислу літературного першоджерела. Тематично оригінальна, виразна партія солюючого сопрано і суворо драматична хору в ряді епізодів звучать цікаво, однак не утворюють цілісної органічної композиції. На наш погляд, причина цього в перевантаженості твору літературним текстом, занадто частим переключенням співу на читання, що фактично руйнує музичну драматургію і логіку розвитку тематичного матеріалу.

Ораторія Л.Дичко, за власним визнанням композитора, нарешті знайшла справжнє глибоке, вдумливе музичне прочитання. Велика заслуга в тому колективу капели “Думка” і її керівника Є.Савчука. Створений ще до 1500-річчя Києва, цей грандіозний твір для солістів, хору, органа та камерного оркестру фактично є “предтечею” Літургій і опери “Золотослов” щодо пошуків оригінальних прийомів сучасного хорового виконавства, відтворення “фонічної стихії слова” засобами музичного фонізму. Яскравими прикладами цього є центральні розділи ораторії. Як завжди, партитура Л.Дичко вражає продуманістю композиційної побудови, “математичною” вивіреністю співвідношень поетичного і музичного “текстів”, що полегшує виконання і сприйняття складної поліритмічної фактури. Захопленість композитора архаїчними ладами, музично-поетичним складом давніх фольклорних першоджерел і водночас її суто сучасне музичне мислення синтезуються в примхливий ритмо-ладово-інтонаційний комплекс, з якого “виростають” і в який “згортаються” музичні теми-образи твору. В цілому ж ораторія сприймається як велична епічно-драматична сповідь, де минуле звертається до сучасності.

Програма єдиного симфонічного концерту фестивалю красномовно ілюструє той кризовий, критичний стан, в якому не з власної волі опинилися організатори, виконавці й композитори. Всі твори, що прозвучали в останній вечір, заслуговували на увагу слухачів, але абсолютно не відповідали один одному змістом, жанром і стилістикою. На наш погляд, це зашкодило сприйняттю і належній оцінці слухачами цих опусів. “Музичне приношення Києву” І.Карабиця — яскрава, колористична заставка-пролог до всього концерту, здається, не була серйозно осмислена музикантами. “Читання з листа” не дозволило логічно вибудувати картини історичного минулого і пов’язати їх з початковим і фінальним епізодами.

Поема Дж.Бейкера “Як на небі, так і на землі”, здається, має прикладне смислове значення і сприймається як “фон” для медитації.

Дисонуючим контрастом до цього твору сприймалася Симфонія для камерного оркестру М.Халітової. “Фольклорність” музичної першооснови, особливо в першій і останній частинах, надають твору певної своєрідності, проте в цілому композиція мало відповідає загальному рівню престижного міжнародного фестивалю. Цікавим “ретро” в національному дусі сприймається композиція Л.Колодуба “Українські танці”, де хрестоматійно відомі танцювальні теми з’являються в розкішних шатах оркестрової сюїти.

У цій конгломеративній програмі трагедійна симфонія “Dе рrоfundіs” В.Губаренка для тенора, сопрано та симфонічного оркестру постала як могутня самотня скеля. Оригінальність монументальної композиції, що завершує своєрідний тематичний “Шевченківський” триптих митця (симфонічна поема, опера-ораторія і симфонічний цикл), виявляється вже в жанровому вирішенні. Властиве композитору тяжіння до синтетичних “мікстових” жанрових форм (симфонія-балет “Асоль”, опера-балет “Вій” та ін.) простежується в явно “оперному” трактуванні вокальних епізодів нової симфонії, “театральність” музично-драматичних “сцен” твору відзначена особливою рельєфністю образності, але водночас — енергія розвитку тематичного матеріалу, загальна спрямованість музичного процесу відповідають принципам симфонічної драматургії. Дует-діалог Поета, який прощається з життям, і його Музи, що підтримувала, надихала, заспокоювала, давала наснагу і визначала сенс буття, пунктиром накреслює драму митця. Філософські роздуми про плинність і пересічність людського визнання, химерність слави чергуються з виразними картинами далеких і милих спогадів дитинства, молитвою-сповіддю і сплесками відчайдушних страждань, нестерпного душевного болю, відчаю. Зміни настроїв, перебіг думок і почуттів, перехід реальності в марення, — все це природно і вільно поєднується логікою музичного розвитку, епізодичність поетичного тексту (останні поезії Шевченка) нівелюється смисловою єдністю, високою узагальненістю, особливою одухотвореністю Музики. В пронизливій чистоті і ясності, гармонічному злитті голосів заключного дуету виникає душевне заспокоєння, примирення людини з життям. Лірико-філософський і водночас сповнений високого драматизму твір В.Губаренка ніби уособлює саму сутність буття.

Отже, фестиваль відбувся, подолав усі перешкоди і переміг, віддзеркаливши наш спосіб існування — адже ми давно демонструємо всьому світу “мистецтво виживання” і непересічне вміння насолоджуватися прекрасним у найхимерніших ситуаціях.

Слухачів, які заповнювали концертні зали під час фестивалю, можна, за висловом Л.Андрєєва, назвати “юрбою героїв”. Подібно до аудиторії, яка у 1900 році аплодувала К.С.Станіславському, який ролями своїх персонажів уособлював мужність, силу, здатність людини стати героєм, митці сьогодення демонструють нам високу духовність, відданість Мистецтву і здатність відстояти його. Так і хочеться гукнути із залу: “Не вірю!” — не вірю, що може не вистачати грошей на розвиток національної культури, на відродження її традицій, духовне майбуття наших дітей. Не вірю!