“Культура і життя”. 1996. 20 лист. №47

Марія Загайкевич.

“Київ Музик Фест’96”: економічні реалії і духовне життя

УЖЕ всьоме проходив міжнародний музичний фестиваль “Київ Музик Фест”. Його систематичне проведення останніми роками переконало в необхідності і вагомості цього заходу для повноцінного функціонування національної культури: фестиваль здобув популярність, визнання в авторитетних мистецьких колах, його резонанс вийшов далеко за межі України.

Здавалося б, що такий престижний статус “Музик Фесту” давав гарантію його стабільного існування і подальшого розвитку. Проте, як це не дивно, його проведення у 1996 році “висіло на волоску”. Попри всі обіцянки державних органів повна катастрофа з фінансовим забезпеченням фестивалю поставила його на грань зриву. Ще за три дні до запланованого початку не було впевненості, чи свято відбудеться.

І коли, зрештою, у Великому залі Національної музичної академії прозвучали позивні фестивалю — фанфарний мотив валторн з П’ятої симфонії Бориса Лятошинського, втаємниченими в усі фінансові перипетії це сприймалося як щось неймовірне. Звершилося справжнє чудо. Звичайно, не само по собі, а завдяки наполегливості організаторів “Музик Фесту” на чолі з його директором Іваном Карабицем, а також згоді ряду виконавців виступати безкоштовно. Дещо допомогли й давні друзі — Вірко Балей, Мар’ян та Іванна Коць з США, Гарвардський університет, французьке й американське Посольства в Україні та ін.

А ще свою позитивну роль відіграло, очевидно, усвідомлення громадськістю неможливості втрати чи не останнього бастіону поширення й пропаганди академічної музики. Після того, як не відбулися молодіжний музичний пленум, німецько-українська музична наукова конференція*, дитячий композиторський конкурс та ряд інших запланованих заходів, у музичному просторі України створився відчутний і тривожний естетичний вакуум.

Через скрутне економічне становище, відсутність багатих спонсорів “Київ Музик Фест’96” своїми зовнішніми ознаками мало нагадував барвисте свято музики. Концерти проходили в неопалюваних приміщеннях, публіка сиділа закутана, в пальтах і тремтіла від холоду. Бракувало афіш, інформативних видань, а число виконавців і учасників було обмежено до мінімуму. З ностальгією згадувалися попередні роки, коли “Музик Фест” владно виходив на вулиці Києва, оточений барвистими рекламними щитами, яскравими транспарантами і повітряними кулями, супроводжувався блискучими прес-конференціями і фуршетами, а гучне відкриття в приміщенні Національної опери та наступні концерти демонстрували пишний парад численних солістів та оркестрів.

Цього разу все було набагато скромніше, навіть убого. І тим приємніше відзначити, що “Музик Фест” вперто намагався відстояти (і це йому вдалося!) імідж пропагандиста високого мистецтва: він нагадував зубожілого аристократа, котрий втратив свої маєтки та розкішні шати, проте зумів зберегти шляхетність душі і родову честь. Ще раз підтвердила свою плодотворність провідна ідея фестивалю: показати українську музику в контексті світової і тим самим яскравіше відтінити її здобутки, співзвучність сучасним культурним процесам.

Багатогранний зміст “Музик Фесту” знайшов відображення вже на вечорі-відкритті. Програма оркестрового концерту під керуванням Вірка Балея охоплювала композиції сучасних американських авторів Б.Рендса, А.Р.Томас, відомого угорця-авангардиста Д.Лігеті та українську музику. Ця остання була представлена, на перший погляд, хронологічно і стильово полярними творами — увертюрою до опери “Свято сеньйора” (1786) Д.Бортнянського та кантатою на вірші Дж.Кітса “Ода солов’ю” (1983) В.Сильвестрова (солісти Л.Войнаровська та В.Матюхін). І все ж між ними було багато спільного: пантеїстично-космічна за змістом, написана сучасною композиторською мовою, прозора і кришталево чиста музика Сильвестрова зачіпала ті ж струни людської душі, що і благородно вишукане звучання виваженої за формою партитури класика XVIII століття.

Концерти фестивалю давали можливість вгамувати голод на музику різним категоріям слухачів і меломанів, бажаючих зануритись у добре відомий світ класики, романтичного чи то імпресіоністичного мистецтва, а також тих, хто чекав гострих, незвичних вражень від зустрічі з сучасними авангардистськими опусами. Цих останніх безперечно порадував дотепно написаний твір китайського композитора Тан Дуна (проживає нині в США) “Коло з чотирма тріо, диригентом та аудиторією”. Наближаючись до естетики т.зв. “інструментального театру”, він привертає увагу ексцентричністю звукової палітри, використанням позамузичних засобів виразності, безпосереднім залученням для розкриття художньої ідеї публіки та запрограмованою нетрадиційною формою поведінки диригента (Вірко Балей).

Авангардистську стилістику представляли також зразки сучасної американської музики, виконані відомим ансамблем “Continuum” із США. Приємно, що в його репертуарі знайшов своє місце сповнений експресії твір видатного представника української композиторської школи В.Бібіка “Передчуття” на вірші О.Блока, написаний для мецо-сопрано та інструментального супроводу.

Серед класики XX століття, що прозвучала під час фестивалю (Пауль Хіндеміт, Чарлз Айвз, Аарон Копленд, Семюел Барбер та ін.), відкриттям став майже невідомий в Україні цикл пісень Кароля Шимановського на слова Ю.Тувіма “Солоспівне” з його вишуканою музичною мовою та оригінальною трактовкою фольклорних мотивів. Варто відзначити, що він виконувався в українському перекладі (солістка Л.Войнаровська).

Не бракувало концертних вечорів, котрі забезпечували музичні враження найвищого гатунку. До них належав передусім виступ Муніципального камерного хору “Київ” під керуванням Миколи Гобдича, присвячений релігійній музиці XX століття. Він став своєрідною духовною кульмінацією фестивалю, мистецьким дійством, що межувало з молитовним екстазом. Справді натхненний спів і відточена майстерність одного з найкращих хорових колективів України, благоговійна обстановка костьолу Св.Олександра, де проходив концерт, вступне слово священика якнайкраще сприяли цьому. Програму концерту складала релігійна музика сучасних українських (Ю.Алжнєв, М.Шух, С.Луньов, Л.Дичко, В.Степурко) та зарубіжних (Дж.Тавенер, А.Онеггер, Р.Твардовський) авторів, вкорінена у різні конфесійні традиції, відмінна індивідуальними почерками, проте єдина своїм просвітленим духовним наповненням. Ряд із цих творів, зокрема, “Святий Боже” англійського композитора Дж.Тавенера, де проникливий хоровий спів поєднується з ніжним звучанням солюючої віолончелі, спеціально написані для хору “Київ”. З погляду розвитку національного духовного мистецтва та спадкоємності традицій особливої уваги заслуговує прем’єра хорового концерту В.Степурка на тексти біблійних псалмів. Майстерна техніка вокального письма, сучасні складні гармонічні барви слугують тут для вираження найвагомішого: якогось особливо інтимного, пройнятого ліричним теплом сприймання Божого слова, що так притаманне саме українським церковним наспівам. Недарма концерт В.Степурка присвячений пам’яті Миколи Леонтовича, творця однієї з найбільш задушевних і ліричних Літургій.

Масштабні вокально-симфонічні форми були представлені на фестивалі ораторією Лесі Дичко “І нарекоша ім’я Київ” для соліста, хору, органа та камерного оркестру. Цей твір, написаний 16 років тому до 1500-річчя Києва, виконувався вже неодноразово. Проте завдяки новому блискучому прочитанню партитури хоровою капелою “Думка” під керуванням Євгена Савчука відбулось по суті його друге народження. Звучання ораторії вразило внутрішньою імпульсивністю, напористою динамікою. Старовинні літописні тексти, архаїчні народнопісенні мотиви, міцно спаяні із загостреними гармоніями та складними поліфонічно-тембровими комплексами, створили рельєфний образ життя прадавньої Руси-України, пропущений крізь призму сприйняття сучасного митця.

Загалом у показі здобутків українських композиторів “Музик Фест’96” не приніс особливих несподіванок. Зате виразно підкреслив тенденцію до утвердження вже завойованих стильових просторів та сформованих індивідуальних почерків.

Схвально були прийняті публікою твори Є.Льонка, В.Шумейка, К.Мяскова, В.Степурка (драматична кантата “О, Руська земле”) та інші, де застосування сучасних виражальних засобів поєднується з глибоким зануренням у фольклорну стихію, здебільшого в її давні, архаїчні шари. Особливо показово для цього стильового напрямку, що здобув міцну позицію у розвитку української музики, прозвучала колоритна фольклорна кантата “Чотири дійства” А.Гайденка (виконавці — Хор імені П.Майбороди та Оркестр народних інструментів Національної радіокомпанії України, диригент Наталія Пономарчук). Сама ідея твору — розкриття первозданної сили вічного поклику життя, напористий, жорсткий характер музичних образів близько змикаються з “Весною священною” І.Стравинського. Проте композитор не пішов второваними шляхами. Основні імпульси для нагнітання напруги він знаходить у старовинних веснянках, весільних і купальських наспівах, органічно поєднує зображення розгульної стихії з ліричними епізодами. І все це зливається у драматичну музичну оповідь про сповнені таїнства і краси народні звичаї та обряди.

У програмах концертів знайшли відображення також інші стильові риси, напрямки, притаманні творчості сучасних українських композиторів. Вірність манері інструментального письма, близького серійній техніці, продемонстрували В.Загорцев у Камерному концерті №5 (вперше виконаному в Києві) та В.Годзяцький у п’єсі для фортепіано “Розриви площин”, схильність до моторно-токатної побудови музичної тканини, насичення її естрадними елементами — О.Красотов в Концерті №3 для фортепіано, камерного оркестру та ударних (солістка — Ольга Красотова).

Концерт для валторни та камерного ансамблю “Тривоги осінніх днів” Є.Станковича (соліст О.Токаренко) ще раз підтвердив майстерність композитора у створенні тонкого мережива мелодійних ліній та тембрових відтінків, властивість його музики поєднувати філософську медитативність з теплим ліризмом.

Важливе місце в розгортанні фестивалю посів виступ симфонічного оркестру Національної радіокомпанії України (диригент Володимир Сіренко). До речі, єдиного, котрий брав участь в “Музик Фесті’96”, хоча колись число подібних колективів, зайнятих у концертах, доходило до чотирьох, а то й п’яти. Оркестр виконав ряд масштабних творів, котрі безперечно розкривають високий мистецький потенціал провідних композиторів сучасної України.

Концерт для оркестру І.Карабиця “Музичне приношення Києву”, написаний 1981 року до 1500-річчя міста, цікавий передусім органічним поєднанням засобів програмного і драматичного симфонізму, заглибленням у сферу старовинних наспівів. Його окремі епізоди немов змальовують віковічний плин Дніпра, величні силуети храмів, жорстокі сутички з ворогами і водночас передають усю експресію і напругу життя центру Київської Русі.

Нова симфонія В.Губаренка “Dе рrofundіs”, написана на вірші Тараса Шевченка для тенора, сопрано та симфонічного оркестру, прозвучала як своєрідне кредо композитора, втілення найістотніших рис його таланту. Її присвята світлій пам’яті Стефана Турчака, з яким пов’язували митця довгі роки спільної праці також свідчать про особливо трепетне, заангажоване ставлення автора до нового опусу.

Твір написаний у формі діалогів-роздумів поета з Долею, Богом, з самим собою. Вокальні партії (чудово виконані Людмилою Давимукою та Володимиром Ігнатенком) органічно поєднуються з оркестровою, створюючи монолітне, глибоко драматизоване психологічне дійство. Партитуру можна сприймати і як дуо-оперу, і як симфонію з вокалом. А саме схрещення театральності і симфонізму завжди було однією з найприкметніших властивостей музичного письма маститого композитора.

Кажуть, що для утвердження творчого престижу митці повинні постійно чимось дивувати, і це вповні вдалося зробити Левку Колодубу прем’єрою сюїти “Українські танці”. Відомий автор драматичних симфоній, барвистих рапсодій, що вражають новаторськими прийомами оркестрового письма, несподівано немов повернув у стиль ретро. І за вибором популярного фольклорного матеріалу (типу пісні “Баламуте, вийди з хати”), і за традиційним його опрацюванням стосовно гармонійної мови та оркестровки, сюїта нагадує попурі, породжені романтичною стилістикою XIX століття (наприклад, “Угорські танці” Й.Брамса). А разом з тим, наскільки свіжо, по-сучасному динамічно прозвучав цей твір! Ще раз підтвердилася істина, що справжній Майстер здатний досягти успіху будь-якими засобами. Особливо тоді, коли його підтримує однодумець-виконавець, подібний диригенту Володимиру Сіренку, який ефектним прочитанням партитури, зокрема блискучого фінального Козачка, змусив захоплено реагувати публіку.

Скромна за масштабами, лірично-пісенна симфонія молодої композиторки з Криму Мерзіє Халітової приваблива безпосередністю вислову, спробами перетворення східного мелосу.

Єдиний твір неукраїнського автора, виконаний на симфонічному вечорі, — поема Джефрі Бейкера (США). У Києві відбулась її світова прем’єра. Поема, названа словами молитви “Як на небі, так і на землі”, цілковито резонує світоглядові її автора, за покликанням християнського проповідника, що трактує музику передусім як засіб медитації, розмови з Всевишнім. Звідси — спонтанність вислову, просвітлений тематизм, навіяний піснями-псалмами (як не дивно, в них дуже відчутні слов’янізми), простота побудови.

Незважаючи на вимушене скорочення концертних заходів, організатори “Музик Фесту’96” намагалися не відступати від своїх засад: зробити програму якомога яскравішою та різноманітнішою. Колоритним штрихом вписався у фестивальну картину виступ Київського квартету ударних інструментів “Аrs Novа” (художній керівник Георгій Черненко). Він не тільки полонив слухачів магією екстатичних ритмів, а й розкрив широкі, незвичні виражальні можливості цієї групи музичного інструментарію. Йдеться і про засвоєння великих, драматургічно розгорнутих форм (“Концерт для ударних” О.Потєєнка, “Маримба спірічуелс” Мінору Мікі), і про вторгнення в медитативно-ліричну емоційну сферу (“Ностальгія” Г.Черненка). Маленьку сенсацію викликав номер “Косарі” Г.Черненка, що виконувався на відповідно пристосованих косах.

Як гість фестивалю виступила з сольним концертом талановита піаністка з США Марія Цісик, дочка відомого львівського скрипаля Володимира Цісика і сестра добре відомої у нас співачки Квітки Цісик. Хоча пані Марія народилася за межами України, вона свято зберегла почуття відданості своїй рідній Батьківщині, її мистецтву. Піаністка порадувала слухачів цікавою, продуманою програмою, де перший блок виконаних творів становили фортепіанні п’єси українських авторів — В.Барвінського, М.Фоменка, Ф.Якименка, М.Колесси.

На запитання, хто був “головною дійовою особою” фестивалю, відповідь звучить однозначно: Державний ансамбль солістів України “Київська камерата” (художній керівник — Іван Карабиць, диригент — Валерій Матюхін) — молодий колектив, професіоналізм якого зростає буквально на очах. Рятуючи ситуацію з катастрофічним браком виконавців, він з подиву гідною послідовністю займав місце на концертній естраді (9 виступів за 8 днів). У збільшеному або зменшеному складі “Київська камерата” виконувала музику різних жанрів і стилів. Прекрасно пройшов вечір, на якому диригував оркестром Рафаел Адлер із США. Цей диригент запам’ятався киянам не лише як відмінний музикант, а й як темпераментний “шоу-мен”, що зумів донести до слухачів чарівність романтичної (Мендельсон, Шуберт) та американської (С.Барбер, А.Копленд) музики. Завершився фестивальний цикл також концертом “Київської камерати”, з якою успішно дебютував юний диригент, студент Національної музичної академії Кирило Карабиць.

У порівнянні з попередніми роками “Київ Музик Фест’96” був гранично скромним, його програму довелось радикально скорочувати. Бракувало виконавських сил та виступів прославлених артистів. І все ж цей захід зумів зберегти престижне місце серед культурних подій України, привернув увагу громадськості. Незважаючи на відсутність реклами, концертні зали були заповнені; адже музика, котра тут звучала, давала рідкісну в наші дні радість зустрічі з високим мистецтвом. То ж хочеться вірити, що попри всі незгоди це осіннє свято музики й у наступні роки крокуватиме по столиці, збагачуючи культурне життя України.