“Українська музична газета”. 1996. №4. Жовт.–груд.

(друкується за рукописом)

Марина Копиця.

Сумні нотатки з “Фесту”

Як завжди, осінь в Україні багата музичними подіями — конкурсами, оглядами, фестивалями. З екранів виблискують неймовірним святковим вбранням поп-зірки різних “базарів” та “ігор”, по радіо розповідають, як розкішно відправився з Києва в круїз по Дніпру “Бархатний сезон”. Ось і мода поєдналася з популярною музикою — і закружляло все в творчому екстазі, що бадьоро підхопили динаміки Співочого поля...

Якщо би журналіст взявся проаналізувати громадську думку і звернувся би до пересічного перехожого на вулицях Києва, Львова чи Харкова із запитанням про музично-фестивальну ситуацію в Україні, то отримав би позитивну відповідь: “Все о’кей!”. І, м’яко кажучи, серйозно би помилився.

Одразу хочу обійти всілякі непорозуміння і запевнити вельмишановного читача, що зовсім не вороже ставлюся до популярної музики, її благополуччя та процвітання. Про нерівномірність у динаміці розвитку шоу-музики відносно академічної не один раз наголошувалося в пресі, та й висновки щодо духовного барометру сучасного покоління, життєвого зубожіння нашої інтелектуальної еліти робилися досить песимістичні.

Ми вже не раз переконувалися, що серйозна професійна музика, як і професійний спорт, у справі утвердження престижу країни часто спроможні зробити набагато більше, ніж візити деяких політиків. Що ж робиться з серйозною музикою та музикантами останнім часом, після того, як ми втратили добру половину творчого національного скарбу? Є в нас ще чим гордитися, з чим виходити на міжнародний рівень?

Як відомо, кожна країна, яка поважає себе, має кілька престижних фестивалів з різних видів мистецтва, зокрема і музичних. На жаль, Україна в останні роки не тільки не бере участі в них безпосередньо (маю на увазі “Паризькі сезони”, “Московську осінь”, “Празьку весну”, “Варшавську осінь” тощо), а й не має коштів, аби послати журналістів чи наукових критиків задля інформації музичної громадськості. На такі величні свята, як відомо, не тільки приїжджають представники музичної еліти світу, — найважливіше, що національна професійна музика творчо конкурує з музичними новинками інших країн і відбувається ні з чим не порівнюване інтернаціональне спілкування інтелектуальної еліти. А це піднімає країну-організатора на рівень високорозвинених, духовно багатих націй.

Музиканти добре пам’ятають знаменний 1990 рік, коли ентузіасти, об’єднавшись навколо Спілки композиторів, роком раніш ніби попереджаючи безпрецедентну подію — народження незалежної України, почали творчий марафон, започаткувавши міжнародний музичний фестиваль “Київ Музик Фест”. А згодом, як зірочки в небі, почали засвічуватися музичні форуми в інших регіонах і містах — Львові, Одесі, Харкові, спеціальний молодіжний — в Києві. Але “Київ Музик Фест” без перебільшення лишався музичною емблемою країни.

Які тільки видатні колективи, музиканти, оркестри майже всіх країн і континентів, включаючи наших братів з діаспори, не побували в Києві та увезли з собою найяскравіші враження про українську музику та її музикантів! “Київ Фест” став ініціатором та організатором перших за п’ятдесят років виїздів за кордон хору “Думка” та симфонічного оркестру телерадіомовної компанії України, почали навіть з’являтися “музичні відгуки” на фестиваль зарубіжних сучасних композиторів Англії, Канади, Австралії.

Не можна стверджувати, що не було труднощів у проведенні “Фесту”, але все в кінці кінців долалося колосальними зусиллями її організаторів та спонсорів.

Останній, Сьомий “Київ Музик Фест” був проведений на такій небезпечній грані, що примушує сьогодні говорити про виживання міжнародного національного музичного форуму. Перша і, мабуть, головна причина — відверте, а в останні роки особливо чітко прокреслене неуважне ставлення владних структур до фестивалю. Усі роки, ніби не помічаючи “Фесту”, державні чиновники наче спеціально планували великі культурні акції саме в дні проведення фестивалю. При цьому організаторів “Фесту” ставили перед фактом, що такий-то хор, оркестр або соліст буде “забраний” на офіційно-державне міроприємство.

Ось і в цьому році не захотіли високопоставлені мужі хоч трошки “розвести” відкриття “Фесту” та іншої досить урочистої події, що природньо потягнуло за собою серію зривів та непорозумінь. А чого коштувала організаторам фестивалю інформація про те, що запланована сума грошей переведена на організацію днів культури України в Казахстані! І дарма, що гроші за кілька годин до відкриття все ж з’явились, як у казці. Результат — безбожно “порізані” програми, викреслені концерти з колективами, які не погоджувалися працювати безкоштовно. Звинувачувати їх у ситуації кризи зарплатні — гріх. Невизначеність із проживанням у готелі та оплатою за нього відлякала частину запрошених, але найбільшого драматизму ситуація дістала, коли за день нічим було розрахуватися за афіші, а що це означає — не треба пояснювати.

Не побачили в цьому році прихильники “Фесту” в програмах виступів симфонічних оркестрів із Дніпропетровська та Львова, виконавців із Харкова, Сімферополя та інших областей, що завжди було невід’ємною частиною міжнародного свята музики.

І все ж таки він відбувся — “Київ Музик Фест’96”. І була радість на святі, ні з чим незрівнянне щастя спілкування, зали, переповнені студентською молоддю. Були творчі відкриття нових імен композиторів — Д.Хенделл (США), Тан Дун (США), А.Р.Томас (США), Мерзіє Халітова (Крим), виконавців і диригентів — Р.Адлер (США), Едвард Г.Тарр (Німеччина).

Фестиваль, на щастя, не загубив своєї головної ідеї — “Українська музика ХХ ст. в світовому контексті”. Поряд з американською та французькою класикою ХХ ст. (С.Барбер, А.Копленд, О.Мессіан, Ф.Пуленк) слухачі тепло сприйняли інтелігентні, тонко та професійно зроблені мініатюри для флейти та фортепіано Д.Хенделла, чи сповнені духовного пафосу композиції для симфонічного оркестру Джефрі Бейкера (США).

Як і завжди, незмінна сторінка фестивалю — творчість композиторів діаспори, мало ще відомих українському слухачеві Федора Якименка, Миколи Фоменка. Їх, а також музику композиторів Іспанії, Аргентини, Франції представила гість фестивалю Марія Цісик (фортепіано, США).

Твори сучасних українських композиторів різних поколінь (я нарахувала їх за тридцять), як завжди, строкаті за стилем, манері висловлення, образній амплітуді, не поступалися опусам зарубіжних колег. Виправдав сподівання свого слухача Л.Колодуб, з віртуозним блиском репрезентувавши “Українські танці” для симфонічного оркестру, Іван Карабиць з “Музичним приношенням Києву” в яскравій інтерпретації В.Сіренка, Є.Станкович з несподівано свіжим поєднанням фольклорних пошуків із філософською суттю задуму. Віталій Годзяцький воскресив у пам’яті бунтарські шістдесяті фортепіанним твором “Розриви площин”, Валентин Сильвестров “викупав” слухача в макрокосмі кантати “Ода солов’ю” на сл.Дж.Кітса, а тонка “Мікросоната” для труби та органа Геннадія Ляшенка успішно конкурувала з фресковою ораторією Л.Дичко.

Відкрив “Фест” і нові імена українських виконавців — Євген Громов (Київ), Ольга Красотова (Одеса), яка познайомила слухачів з Фортепіанним концертом свого батька — Олександра Красотова. Молодий диригент Кирило Карабиць впевненим жестом диригентської палички завершив останній концерт.

Друзі, як відомо, пізнаються в біді і, додамо, не дають розгорітися їй всепоглинаючим полум’ям. І у “Феста” були, є і будуть справжні друзі, виконавці та колективи, котрі погодилися виступати без гонорару. Вони гідні бути поіменно названими: Державний ансамбль солістів України “Київська камерата” (диригент — В.Матюхін) практично на своїх тендітних, але стійких плечах “виніс” усі концерти; Державна заслужена академічна хорова капела України “Думка” (художній керівник та головний диригент — Є.Савчук), яка блискуче виконала наймасштабнішу за формою композицію; Муніципальний камерний хор “Київ” (музичний директор — М.Гобдич); Київський квартет саксофонів (художній керівник — Ю.Василевич); Київський квартет ударних інструментів “Ars Nova” (художній керівник — Г.Черненко); Заслужений симфонічний оркестр Національної радіокомпанії України (диригент — В.Сіренко); Оркестр народних інструментів Національної радіокомпанії України (художній керівник і головний диригент — С.Литвиненко).

Низький їм уклін!

Як завжди, на таких неординарних зустрічах — бесіди, суперечки, зіткнення думок. Меншої долі звучання української музики та пошуку більшої фінансової незалежності від Мінкультури пропонує продюсер “Фесту” Вірко Балей, підвищення якості відбору зарубіжної музики та переходу на систему грантів у держави радить Л.Колодуб, більше молоді в програми (особливо після припинення функціонування Молодіжного форуму) просить В.Журавицький, поваги зі сторони Міністерства культури і мистецтв до Центру музичної інформації СК України, що виніс на собі основні організаційні турботи, просить Володимир Симоненко.

Чим більше суперечок, ідей, тим, як відомо, ближче до істини. Це означає, що фестиваль, який пройшов, — потрібен. Але невідступна думка гризе, як сумнів, та не дає спокою: чи відбудеться він — Восьмий “Київ Музик Фест”?