“Культура і життя”. 1997. 5 лист. №43

Марія Загайкевич.

Оптимістичні нотатки

Цей щорічний міжнародний музичний фестиваль прийшов у столицю України вже увосьме. Його, як справжнього свята, “з надією і вірою” чекали численні шанувальники академічного мистецтва. Адже подібні заходи, немов повітря, потрібні для підтримання високої духовної атмосфери суспільства, нормального розвитку його культурного життя.

Протягом свого існування “Київ Музик Фест” зазнав ряд метаморфоз. Залежно від засобів фінансування, наявності спонсорів він поставав у різних іпостасях — від щедро розрекламованих пишних імпрез до скромних заходів у неопалюваних залах. Однак весь час організатори — Спілка композиторів України, Центр музичної інформації СКУ, а передусім група ініціаторів, очолюваних Іваном Карабицем, прагнули проводити його під основним девізом: показати сучасну українську музику в світовому контексті.

Цьогорічний “Київ Музик Фест” був особливим. Він взяв на себе важку ношу — компенсувати відсутність традиційних і необхідних для успішної діяльності Спілки композиторів “Міжнародного форуму музики молодих” і циклу концертів “Музичні прем’єри сезону”, що не відбулися через брак коштів. У результаті “Київ Музик Фест” залишився єдиним плацдармом, де українські композитори могли показати свої досягнення. Звідси і помітне намагання максимально наситити концертні програми творами вітчизняних аворів, ясна річ, за рахунок інших.

Великі проблеми виникли з фінансуванням. Мізерні кошти, виділені державою, навіть не наближались до витрат на різні рок-фестивалі чи помпезні дні “братніх культур”. Тому значно зменшилась кількість зарубіжних гостей і запрошених виконавців. Шкода, що цього разу не взяла участі в “Київ Музик Фесті” українська діаспора, яка завжди активно допомагала в його організації. Все це не могло не вплинути на рівень фестивалю, особливо його міжнародний імідж.

Здавалося б, після стількох негативних зауважень недоречно писати про “Київ Музик Фест” в оптимістичних тонах. І все ж для цього є підстави.

Втішним можна назвати хоча б те, що ряд концертів проведено в чудовому відреставрованому філармонічному Колонному залі імені М.Лисенка. Адже відомо, наскільки важливі для сприймання музики відмінна акустика, затишна, сповнена особливої духовності атмосфера і краса приміщення.

Відвідувачі концертів “Музик Фесту” мали змогу переконатися, що в Україні з’являються нові виконавські колективи, які надзвичайно сприяють пожвавленню музичного життя взагалі і творчих процесів зокрема. Прикладом може бути виступ Державного камерного ансамблю “Київські солісти”, очолюваного Богодаром Которовичем. Цей молодий за віком учасників і за часом існування колектив (до речі, його перший виступ відбувся 29 листопада 1996 року на урочистому відкритті відреставрованого будинку філармонії) вже зараз є вражаючим майстерністю високопрофесіональним камерним оркестром, перед яким розкриваються прекрасні перспективи стати музичною “візитною карткою” України. Його діяльність стимулювала виникнення ряду творів, що вперше прозвучали на “Музик Фесті’97”. Жанна Колодуб присвятила ажурне, милозвучне концертино для фортепіано і струнного оркестру “Зникаючі образи” солістці ансамблю Євгенії Басалаєвій, піаністці з віртуозною філігранною технікою і тонким умінням передавати стильові особливості твору. А Євген Станкович спеціально для Богодара Которовича та його ансамблю написав новий Концерт для скрипки, челести і струнного оркестру*. Виконана на вечорі перша частина “Шлях і кроки”** сприймається як хвилюючий філософський монолог, сповнений роздумів над вічними проблемами життя*.

Фестиваль засвідчив, що побоювання щодо збіднення України на музичні таланти марні. Хоча підстави для хвилювання є. Композиторам живеться і матеріально, і з погляду реалізації своїх творчих можливостей нелегко. Деякі, імениті та відомі, перебувають зараз за межами Батьківщини: у США, Канаді, Італії, Німеччині. Однак, хоч змінилась адреса, не змінилась їхня приналежність до української культури, активна участь у вітчизняному музичному процесі. На концертах “Музик Фесту” на повний голос прозвучали давні й нові твори Є.Станковича, М.Скорика, В.Сильвестрова. А недавно написаний “Соnсеrtо-strumеntаlе” для хору, солістів та інструментального ансамблю В.Зубицького (теж тимчасово “зарубіжного”) ще раз підтвердив його реноме талановитого творця барвистих, колоритних вокально-симфонічних полотен, де використання віртуозних прийомів хорового письма органічно виростає з глибинних пластів фольклору.

“Музик Фест’97” продемонстрував своєрідний зріз досягнень різних поколінь українських композиторів, прихильників різних стильових напрямків — від традиційних до наймодерніших. І успіх завжди супроводжував ті твори, у написанні яких відчувалася рука справжнього професіонала. Скажімо, гарно прозвучала на одному з концертів цілковито класично орієнтована за образною драматургією і засобами інструментовки Симфонія №3 старійшини української музичної громади Миколи Дремлюги. Віртуозна, поетично окрилена, наділена виразним національним колоритом музика Фортепіанного концерту Богдани Фільц (його блискуче зіграла піаністка Оксана Рапіта) переконала в умінні автора мислити у межах усталених романтичних форм по-сучасному свіжо, імпульсивно, емоційно відверто.

Вокальний цикл “Незгасна зоря” Лесі Дичко на вірші М.Рильського в яскравому виконанні Людмили Давимуки, хоч створений ще в юнацькі роки композиторки, порадував слухачів властивим її таланту відчуттям специфіки вокального письма, тонким проникненням у сутність поетичних образів. Запам’ятався своєю міцною спаяною драматургією і напористою динамікою Концерт-триптих І.Карабиця.

Під час фестивалю відбулись прем’єри творів, що демонстрували розуміння професіоналізму як чинника, що спонукає до постійних художніх пошуків, розширення творчих і виконавських граней. До них належить передусім новий Концерт для фагота і камерного оркестру Левка Колодуба. Шанувальники музики мають бути вдячні й композитору, і чудовому виконавцю Тарасу Осадчому за розкриття колосальних виражальних можливостей цього унікального інструмента: виявилося, що йому підвладні як експресивні медитації, загострені драматичні спалахи, так і задушевна лірика.

Важливо, що у програмах київського міжнародного форуму знайшли виразне відображення провідні творчі тенденції, притаманні сучасному світовому мистецтву. Йдеться, зокрема, про прагнення до синтезу жанрів і виникнення своєрідних мікстових форм.

Серед українських композиторів у цьому плані вже вкотре заявив про себе Олександр Козаренко. Його нова монодрама “Орестея” написана для актора та інструментального ансамблю. У музичному інтерпретуванні давньогрецької трагедії Есхіла композитор спрямував зусилля на відтворення дивовижної емоційної наснаги розповіді про нищівну силу мороку ненависті та звитяги душевного просвітлення. На виконання поставленого надзавдання спрямовані різнобічні виражальні компоненти: експресія декламаційного мовлення і сценічної гри (актор Михайло Барнич), деякі світлові ефекти і, звичайно, музика, яка драматично загостреними звучаннями, виразними зображальними моментами (наприклад, змалювання шаленого польоту Еріній) виконує роль головного каталізатора змістової напруги. Поява монодрами О.Козаренка ознаменувалася одним вагомим естетичним здобутком — розкриттям образної сили українського слова: “Орестея” у чудовому перекладі Андрія Содомори чи не вперше прозвучала зі сцени українською мовою.

Вечір, на якому виконувалась “Орестея”, продовжила композиція такого ж синтетичного типу: “Історія солдата” Ігоря Стравинського. Твір — своєрідна філософська казка — давно зарахований за стилістикою та образною системою до найоригінальніших здобутків світового мистецтва XX століття, на жаль, маловідомий в Україні. У виконанні талановитих артистів — О.Андрієнка, С.Матвійця, М.Жоніна — та інструментального ансамблю “Київська камерата” (диригент Кирило Карабиць) він прозвучав виразно і колоритно. Шкода лише, що були вилучені пантомімно-танцювальні ролі. А в підзаголовку “Історії солдата” чітко зазначено, що вона “грається, танцюється і читається”.

Орієнтація на поєднання різних видів мистецтв характеризує один з найпримітніших нових опусів українських авторів — симфонію-балет “Кохання і смерть” Віталія Губаренка. Твір побудований за всіма законами симфонізму: вражає драматичною напругою, конфліктністю, наскрізним розвитком образів, насиченими оркестровими барвами. Водночас партитура сповнена “сюжетних” епізодів, танцювальних ритмів і пластичних інтонацій. Тож жевріє надія, що хтось з хореографів зверне увагу на цю талановиту музику і виникне новий український балет. А їх так бракує у нашому театральному сьогоденнії

Виразно, своїм власним голосом виступили композитори молодшого покоління. Закономірно, що серед них виявилося найбільше прихильників авангардних мистецьких напрямків. Відлуння епатажного “інструментального театру”, який так полюбляли учасники фестивалю “Варшавська осінь” у 50-ті — 60-ті роки, можна було помітити у спробі Сергія Зажитька відтворити шаманські ритуали (п’єса “Еще...”). Настроєва симфонічна замальовка Святослава Луньова “Летаргія” привернула увагу майстерним використанням фонічних ефектів. У цікавому, емоційному інтерпретуванні поезії Р.М.Рільке Алла Загайкевич продемонструвала нахил до експресивної атональної манери вокально-інструментального письма. Успіх твору великою мірою посилило відмінне виконання його співачкою Інною Галатенко.

Відрадно, що у композиторів різних поколінь не міліє струмінь, що пов’язує українську професіональну музику з фольклорними джерелами. Ідеться не тільки про традиційні форми обробок народних пісень (вони посіли чільне місце у концерті Оркестру народних інструментів Національної радіокомпанії України). Виникають і новаторські спроби заглиблення у первісні пласти національного мелосу, пропущення його крізь призму сучасного музичного мислення. Що такий метод може дати вражаючі художні результати, переконливо засвідчили “Три старосвітські співаниці” для народного голосу (співала Ніна Матвієнко), чотирьох флейт, чотирьох ударних та віолончелі Володимира Шумейка і “Заклинання дощу” для автентичного голосу і чотирьох перкусіоністів молодої композиторки Галини Овчаренко.

Коли згадуєш “Київ Музик Фест’97”, насамперед на думку спадають здобутки українських композиторів, так би мовити, в їхньому локальному вимірі, без будь-якого світового контексту. І це відповідає музичному змісту цьогорічного фестивалю, концертні програми якого надто вже нагадували колишні щорічні звітні пленуми правління СКУ. Хоча було б несправедливо не відзначити організаторських зусиль, спрямованих на відстоювання його міжнародного статусу. У виконанні українських артистів прозвучало чимало переважно добре відомих творів класиків XX століття — Хіндеміта, Бріттена, Бартока, Вареза, Стравинського, Шостаковича, Прокоф’єва, Шимановського, Бернстайна та ін.

Брали участь у фестивалі поодинокі зарубіжні композитори і виконавці: наприклад, блискучий трубач із Швеції Ніклас Еклунд, фаготист Джордж Сакакіні із США, польський диригент Януш Повольний... Справжнім святковим подарунком для киян став виступ у вщерть заповненому величезному залі “Українського дому” Квартету Ізаї з Франції (Гійом Сютр — перша скрипка, Люк-Марі Агера — друга скрипка, Мігель да Сільва — альт, Марк Коппей — віолончель). Благородне звучання прекрасних інструментів, натхненна гра, висока культура виконання, поєднана з тонким відчуттям стилю творів (Л.Бетховена, А.Дютійє, Й.Брамса) принесли слухачам радість спілкування зі справжнім високим мистецтвом. Подяка за влаштування цього вечора належить спонсорам — Французькій асоціації підтримки мистецтв і Міністерству закордонних справ Франції. І це не перша подібна акція з боку Французького культурного центру: перманентно організовані ним виступи французьких артистів значно сприяють пожвавленню театрально-концертного життя Києва.

Свої барви внесли у панораму форуму виступи гітаристів і джазового вокально-інструментального ансамблю “Дайджест” (Санкт-Петербург).

Із завершенням “Київ Музик Фесту’97” перегорнулася ще одна сторінка літопису музичного життя України. На ній занотовано не тільки досягнення, а й прорахунки (скажімо, надто невиразний і строкатий збірний заключний концерт), нездійсненні плани і сподівання. Однак кінцевий висновок про цю важливу культурну подію може бути лише один: такий фестиваль необхідний. Адже, що не твердили б скептики і песимісти, саме він переконливо довів, що музичне мистецтво в Україні живе, розвивається. І воно потрібне людям. А це — найголовніше.