“Українська культура”. 1998. №1 (885)

Софія Грица.

Очима етномузиколога (Роздуми з приводу VIII “Київ Музик Фесту”)

Велика музика потребує великої “індустрії” (по-латині іndustrіа — працьовитість, цілеспрямованість), масштабно мислячих людей. Українські професіонали, майстри п’яти ліній довго не виходили на світові обшири не тому, що не було талантів. Бракувало своїх філармоній, оперних театрів, симфонічних оркестрів, виконавців-віртуозів. Коли ж у післяреволюційний час вони почали з’являтись, їх затиснено строгими рамками дозволеного, ідеологічним диктатом.

Київські “Музик Фести”, які увосьме відбуваються з 1991 року з працьовитої ініціативи композитора Івана Карабиця та при фінансовій підтримці українських меценатів з діаспори Мар’яна та Іванни Коць, свідчать, що прорив української професіональної музики у світовий простір відбувся: прийшов час, коли вона стала конкурентоздатною не тільки творчим доробком, а й виконавством. Незважаючи на виняткову фінансову скруту, тепер це дійство — справа честі, за яку бореться Спілка композиторів України (голова — М.Степаненко), Центр музичної інформації СКУ (директор — В.Симоненко). Фестиваль має бути всіляко підтриманий державою як міжнародний форум великої музики. Окрім існуючих столичних виконавських інституцій, які можуть її відтворювати, з’явилось багато нових талановитих колективів — “Київська камерата”, Київський камерний оркестр, Львівський камерний оркестр, камерний оркестр “АRСНІ”, хори “Фрески Києва”, “Київ”, “Хрещатик”, “Класик-хор”, “Орея”, ансамблі “Парад віртуозів”, “Київ перкашн”, національна виконавська школа віртуозів-солістів, диригентів (Б.Которович, Є.Басалаєва, В.Сіренко, К.Карабиць, Т.Осадчий, О.Колтаков — останній особливо добре запам’ятався блискучим виконанням складного Фортепіанного концерту та творів харківського композитора В.Золотухіна). Названим колективам, солістам, диригентам під силу все: модерна атональна музика Шенберга, Хіндеміта, божевільно складні за ритмом партитури Кейджа, Бартока та й твори своїх авангардистів, які не пасуть задніх і є лівіші за лівих. Здається, ці виконавці із патріархального перескочили в суперурбаністичний устрій і стоять на чатах ХХІ століття. Надскладний і цікавий Концерт для фагота з оркестром Л.Колодуба аж ніяк не зміг би прозвучати, коли б не блискучий віртуоз Т.Осадчий, який за темпераментом і майстерністю перевершив колегу із США Дж.Сакакіні, що на цьому ж фестивалі виконував Концерт для фагота з оркестром австрійського композитора А.Блешінгера. Тим-то у репрезентації стилів на київських “Музик Фестах” немає обмежень: звучить класика, неокласика, модерн, авангард. Демократичні засади у відборі репертуару уможливлюють виконання усіх творів, написаних українськими композиторами старшого та молодшого покоління, багатьох зарубіжних, які мають фінансову змогу взяти участь у “Фестах”. Отже, йде відкрите змагання індивідуальних талантів, стильових напрямків. Тільки таким чином (хтось нарікав на відсутність концепції їх проведення?!) може відбуватися вільний дискурс, вибір стильових орієнтирів, не нав’язуваних установчими догмами. Багато молодих людей тягнуться до модерну, що неминучий в літературі, мистецтві, з яким, зрештою, узгоджуються молодіжні прагнення йти в ногу з модою. Жорсткість, дисонансність барв, суб’єктивність вислову, які характерні для цього напрямку в музиці, не від сьогодні мають під собою філософську основу, є рефлексією на суперечності індивідуального творця із зовнішнім світом, реакцією на об’єктивістський прагматизм, способом самовиявлення творчого Я і стану нової духовної свободи. У повний голос український модерн заявив про себе у творчості шістдесятників — В.Сильвестрова, М.Скорика, Л.Дичко, В.Годзяцького, Є.Станковича, В.Губи, Ю.Іщенка, розвинувшись у кожного в міру таланту, власного радикалізму до новацій, вміння осягнути нові горизонти або й невміння їх осягнути з правом залишитись у візії снів. Модерн шістдесятників знайшов продовження у творчості композиторів середнього і молодшого покоління — Г.Ляшенка, В.Камінського, В.Рунчака, І.Щербакова, В.Степурка, О.Канерштейна, молодих — О.Козаренка, І.Тараненка, М.Денисенко, В.Польової та ін., які, ніби на противагу почуттєвому романтизму, сягнули “розумового” творення музичної матерії, прагнуть до оновлення засобів виразності комбінаціями звуків, ритмів, використанням можливостей інструментів, розширенням спектру сонористичних барв. З цього погляду запам’яталися “Летаргія” С.Луньова, “Мистецтво німих звуків” В.Рунчака, “Concerto-strumentale” для хору, солістів та інструментального ансамблю В.Зубицького, “Орестея” О.Козаренка. “А рrima vista” І.Тараненка, віднаходженням архіетнічних інтонацій — “Три старосвітські співаниці” В.Шумейка.

Дискусії про стилі, вибір жанрів і засобів виразності стихають, коли митцям є про що сказати, коли звучить по-справжньому талановита музика. Безсумнівним здобутком останнього “Фесту” були Концерт-триптих для струнних І.Карабиця, Концерт для фагота з оркестром Л.Колодуба, Серенада для струнних В.Сильвестрова, балетна музика “Liebestoo” В.Губаренка, “Незгасна зоря” для сопрано та камерного оркестру Л.Дичко. Ця музика не шокує, а вражає всім, чим може вражати музика високодуховного, високоестетичного рівня довершеності і, насамперед, повагою до слухача. “Де мова є мистецтвом,— пише Х.-Г.Гадамер,— там мистецтвом є також розуміння”. Можна відповідно перефразувати цей вислів: де мова не є мистецтвом, там не може бути мистецтва розуміння. Творів такого штибу, на жаль, не бракує. Здається, що вони пишуться навіть всупереч їх розумінню. Штудерна гра у звуки, витравлювання музики — жодного консонансу, боронь Боже, натяку на мелодію, тим більше народну, скреготання по струнах, насилування ударних, клавішних і т.д. нерідко є прикриттям внутрішніх пустот. Чи не способом самохизування є довгі медитації, а звідсіля нудьга — ознака розгубленості, невміння концептуювати власний задум. Здається, вже більш чесним є відкритий епатаж, розрахований на приголомшення публіки, як у дійстві “Еще!” С.Зажитька (музикою цього не назвеш), його ж “Епітафії маркізу де Саду”. Композитор ніби декларує: геть з красотами у музиці, покажемо звуки жахів, істинне обличчя агонії, а в душі посміємося над простаками, які все це сприймають всерйоз. Слухачі не тільки сприймуть всерйоз, а й жахнуться, збагнуть, що музики вже більше не існує, що вона перестала виконувати свою основну естетичну функцію. Коли ж продовжували будувати бар’єр поміж тонким прошарком мистецької еліти і широкими слухацькими колами, які не сприймуть скреготання замість музики, то воно так і залишиться надбанням групки гурманів. А між тим святе місце порожнім не буває. Ситуація небезпечна, бо при сьогоднішньому засиллі т.зв. попси, яка руйнує молоді душі, а старше покоління доводить до відчаю, тієї попси стане ще більше. Відомо, що фестивалі професіональної музики перебувають під постійною загрозою їхньої ліквідації за, начебто, відсутністю коштів для проведення. Тим часом на бізнес-шоу, наприклад, “Червону руту”, яка нібито має визначати українськість культури, на інші шоу-заходи витрачаються шалені гроші. Ніхто не проти доброї естрадної музики, яка, одначе, є тільки фоном урбанізованого побуту. Водночас поп-культура в жодній державі не визначає магістральної лінії справжньої культури. Кілька видатних творів професіональної музики, мистецтва варті тисяч естрадних метеликів-одноденок.

“Київ Музик Фести” з 1991 р. проходять під знаком національного відродження. Варто замислитись, що ж відроджуємо? Західний авангард? Молоді, без сумніву, мають спробувати себе у різних стилях, пережити відчуття “самості”, може (якщо в когось вистачить хисту), вирватись на цій хвилі у новий виток спіралі і самоствердження. Пошук, звісно, підстерігає нерозуміння. Але міра самовідчуження не може ігнорувати закономірності: сенс окремого в тому, що воно мусить бути частиною цілого, мусить мати під собою грунт, щоби не залишитись безплідним діянням. Митець, який здається на волю нарцисизму, гіперіндивідуалізму, не менше ризикує, ніж той, який не може відірватися від традиції. Існує небезпека, що освоєна нова парадигма модерну матиме в Україні дуже довгий шлейф інерції, навіть тоді, коли у світі скажуть: цього вже забагато.

У контексті національного відродження стикаємося з дивним парадоксом: ніякого натяку на національну приналежність, звернення тільки до іномовних текстів (Ю.Іщенко, А.Загайкевич, Л.Самодаєва та ін.), викорінювання національних інтонацій. Музиканти, щоправда, у цьому не оригінальні. Досить згадати модерністів М.Семенка, В.Еллана, В.Чумака та ін. борців з так званими народниками. Але ж філософія модернізму, її представники — З.Фрейд, Г.Ібсен, М.Метерлінк, велика музика — І.Стравинський, Б.Барток, К.Шимановський, С.Прокоф’єв та ін. — всіляко піднімають етнічну міфологію, етнічним витокам надають сакрального значення! Характерно, що й український образотворчий авангард — Г.Нарбут, М.Бойчук, О.Новаківський, Д.Бурлюк, завдяки опорі на етнічно сутнісне, на тлі значної кількості індиферентних щодо якогось конкретного просторового образу, залишили свій значний слід у мистецтві. “Для індивідуальності українця на величезному перехресті Сходу і Заходу “етнічне тяжіння” не є випадковістю, а початково сущим менталітетом утривалення своєї екзистенції в майбутньому, у своїй “духовній вітчизні” (І.Франко).

Така історична особливість національної самосвідомості. Ретроспективний погляд на українське мистецтво у його кращих витворах підтверджує це етнічне тяжіння й у перспективі воно відчуватиметься у тих чи інших формах як вияв прив’язаності до генетичної платформи, як точка опори від тектонічних коливань. Це об’єктивна закономірність глибинного філософського сенсу (Г.Сковорода, І.Котляревський, Т.Шевченко, І.Франко, Л.Ревуцький, Б.Лятошинський та ін.), а не догма на догоду народницькому романтизму. Усі ж шляхи на перехресті Сходу і Заходу — шляхи самопізнання, викрешування істини в процесі проб і помилок.

У зв’язку з модерном в літературі, мистецтві XX ст. багато говорять про жінок, які на цьому етапі вибиваються не тільки як творці, але й як теоретики нових течій у філософії, мистецтві (О.Забужко “Філософія української ідеї та європейський контекст”, С.Павличко “Дискурс модернізму в українській літературі”). Не можна оминути цього явища і в музиці, де феміністичне начало ніби робить виклик пануючому в композиторській творчості чоловічому сонму. Майже третина авторів серед пишучих нині українських композиторів — жінки. Цей фланг очолює Леся Дичко. Вже у таких творах, як “Червона калина” (1969), “Чотири пори року” (1973), не говорячи вже про хорову кантату “І нарекоша ім’я Київ”, у духовних Літургіях вона зарекомендувала себе сильним, масштабним композитором-новатором. Талант від Бога веде її своєю дорогою без особливих оглядок на авторитети, на моду, дорогою істинної музики, що набирає сенсу ритуалу. Палко віддана хоровому мистецтву, на останньому “Фесті”, крім згадуваного вокального циклу, вона вперше представила віртуозний цикл для фортепіано “Замки Луари” (виконавець — Г.Тарарухіна), написаний під враженням від цих архітектурних перлин.

До не так багатого українського концертного репертуару свої яскраві опуси додала харківська композиторка Л.Шукайло, заангажована тепер писати фортепіанні твори спеціально для конкурсу ім.В.Крайнєва. Її “Рапсодію” на УПІ “Фесті” виконала обдарована харківська молода піаністка О.Касаткіна.

Давно відома в нас і закордоном вокальними, хоровими, фортепіанними творами, Б.Фільц продовжує напрям львівської композиторської школи неоромантиків — С.Людкевича, М.Колесси з виразною орієнтацією на карпатську інтонаційну палітру. Її Фортепіанний концерт у новій редакції у виконанні львівської піаністки О.Рапіти був з успіхом прийнятий.

Постійні пошуки нових тембрових барв, засобів виразності, інструментальних виконавських складів характерні для композиторки Ж.Колодуб. В останньому “Фесті” вона показала нову роботу — концертино для фортепіано з камерним оркестром “Зникаючі образи” в імпресіоністичному стилі (виконала піаністка Є.Басалаєва).

Г.Гаврилець, відома витонченими мелодійними піснями, перебуває в дискурсі з Г.Гаврилець — композиторкою-модерністкою в камерно-інструментальному та симфонічному жанрах, останньо представивши “Ремінісценції” для струнного квартету. Важко сказати, який стиль у цієї авторки переважить, але обидва талановиті.

Молодша група композиторів-жінок — В.Польова, М.Денисенко, А.Загайкевич, Г.Овчаренко, В.Кафарова, Л.Самодаєва, М.Халітова — тяжіють до модернізму, оперуючи новаторськими засобами з різною мірою переконливості. Як би там не було, це вже значна композиторська обойма, яка за відносно короткий час зуміла всерйоз заявити про себе.

Окрім користі знайомства з новими творами, новими іменами, “Київ Музик Фести” несуть важливу просвітницьку функцію. Де ще б вдалося послухати в такому обсязі і, як правило, у доброму виконанні музику різних країн, епох і стилів — від В.А.Моцарта до П.Хіндеміта, Е.Вареза, вітчизняну класику, твори загальновизнаних сучасних українських композиторів — Б.Лятошинського, М.Дремлюги, В.Кирейка, М.Скорика, Є.Станковича, І.Гайденка та ін. Пізнання світових і вітчизняних надбань музичної культури є доброю професіональною школою розширення й поглиблення музичного слухового досвіду, вдосконалення оціночних критеріїв. Продовження престижних для України київських “Музик Фестів” украй необхідне для утримання в напрузі і активній формі творчого та виконавського процесів. Однак у подальшому підборі репертуару потрібна більша пильність та прискіпливість до якості творів, що мають виконуватись, до розплановування їх належної презентації. Неможливе перевантаження слухача трьома концертами на день у різних, часом віддалених концертних залах (як це було на останньому “Фесті”, де прозвучало більше 100 творів). Навіть при найщирішому бажанні слухач не зможе сприйняти й половини. Чомусь зникли з репертуару оперні твори, твори для дітей, зокрема у видовищних жанрах.

Стверджуючись у сходженні на вищі щаблі світового мистецтва, українська музика потребує всілякої державної, меценатської підтримки, а водночас і критичної самооцінки, яка лікує від заспокоєння та ілюзій і стимулює подальший розвиток.



© 2004-2005. Все права защищены.
Developed by Treastal.