“Вечірній Київ”. 1997. 9 жовт.

Ірина Сікорська.

“Київ Музик Фест’97”: музика України була, але майже без світового контексту

Чи відбудеться цього року міжнародний музичний фестиваль “Київ Музик Фест”? Це питання у музичних колах стало навіть предметом парі. Перспектива проведення цього єдиного в Україні подібного заходу — без перебільшення, світового масштабу, — викликала занепокоєння, оскільки через брак коштів цього року вже “згоріло” два інших київських класичних фестивалі — “Міжнародний форум музики молодих” та “Музичні прем’єри сезону”. “Фест’97” все-таки відбувся, як і планувалося, з 27 вересня по 4 жовтня. Однак питання, яким він був за цих форс-мажорних обставин, варте уваги.

ГрошІ

ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЯ перед початком “Фесту” більше нагадувала голосіння над покійником: із сумом у голосі члени оргкомітету доповідали, що вдалося зробити попри відсутність коштів. Річ у тому, що на момент початку “Музик Фесту’97” надійшла лише третина від запланованого кошторису (близько 70 тис.грн.). Це рятівне коло скинуло Міністерство культури і мистецтв, за що всі виступаючі йому безмежно дякували. За словами голови правління Спілки композиторів Михайла Степаненка, згідно з постановою Кабміну у 3-му кварталі СКУ мала отримати 260 тис.грн. Цих коштів вистачило б з головою, та надійшло... усього 10 тисяч.

Репертуар

ПОПРИ все, “Київ Музик Фест’97” відкрився вельми пристойно: Бріттен і Сильвестров, Варез та Іщенко, Станкович, Карабиць, Губаренко — у досить гарному виконанні “Київської камерати” (диригував Кирило Карабиць) та симфонічного оркестру Національної радіокомпанії України (диригент Володимир Сіренко).

Однак, незважаючи на велику кількість фестивальних концертів (аж 22), на яких прозвучало 80 творів, далеко не всі вони були рівноцінними. Можна погодитися з заступником голови оргкомітету фестивалю Іваном Карабицем, що “Фест’97” більше нагадував колишні пленуми Спілки композиторів, коли кожен композитор, член Спілки, вважав справою честі “прозвучати” і робив для цього все можливе й неможливе.

Оскільки метри української музики сьогодні розкидані по світах (М.Скорик — в Австралії, В.Сильвестров — у Німеччині, Є.Станкович — у Канаді, В.Зубицький — в Італії), вони презентувалися творами вельми цікавими, але вже майже хрестоматійними: “Серенада” В.Сильвестрова — 1978 р., Партита №1 М.Скорика — 1966... Тим же шляхом пішли й деякі “фізично присутні”: Леся Дичко була представлена вокальним циклом “Незгасна зоря” на вірші М.Рильського (1965) у прекрасному виконанні Людмили Давимуки, Богдана Фільц — весняно-задерикуватим Концертом для фортепіано з оркестром (друга редакція, 1994 рік) у виконанні Оксани Рапіти з естрадно-симфонічним оркестром під керуванням Віктора Здоренка. Але були, звичайно, й свіжі, написані за минулий рік, твори: Концерт для фагота з оркестром Левка Колодуба, Концерт для фортепіано і струнних Ігоря Щербакова.

Цікавий і, як на мене, дуже перспективний напрямок розвитку музичного мистецтва — поєднання сучасної музики з автентикою — на “Фесті” представили Володимир Шумейко (“Три старосвітські співаниці” для народного голосу, 4 флейт, 4 ударних та віолончелі) та Галина Овчаренко (“Заклинання дощу” для автентичного голосу та 4 ударників).

Ніби трохи осібно на фестивалі стояв єдиний концерт Оркестру народних інструментів Національної радіокомпанії України (диригент Святослав Литвиненко). Найперше він вражав своєю цілісністю: звучали вільні обробки народних пісень В.Бабяка, В.Довганя, В.Кікти, К.Мяскова. А тон усьому завдали “Галицькі пісні” в обробці Левка Ревуцького, оркестровані Віктором Степурком. Рівно 70 років зійшло відтоді, як соліст Ленінградської опери, українець за походженням Сергій Мигай вперше виконав їх у Київській філармонії. На “біс” прозвучала пісня “Ой і зажурились стрільці січовії”. Відтоді зі сцени ця обробка більше не звучала — бо була під забороною цілих 70 років. А в імпресіоністичній оркестровці — оновленому оздобленні — “Галицькі пісні” зажили новим життям.

Іноземна присутнІсть

ЗВІСНО, за браком коштів не змогли відвідати “Фест’97” імениті іноземні композитори. Від цього він втратив головне в концепції: “Музика України у світовому контексті”. Нинішній фестиваль певною мірою спробував компенсувати цю прогалину прекрасними виконавцями: фантастичний Квартет Ізаї з Франції, трубач Ніклас Еклунд зі Швеції, диригенти Януш Повольний (Польща) та Пол Полівник (США) урізноманітнили обличчя “Музик Фесту”.

Одначе тут вимальовується ще одна проблема: всі вони виконують тільки класику та музику своєї країни. Приїздять на пару днів, блискуче виступають. А на запитання про українську музику чемно відповідають: звичайно, було б цікаво, але, на жаль, ми її не знаємо. Чи не нагадує це гру в одні ворота? Ми непогано знаємо класику, гірше, але все ж ознайомлені з “їхньою” музикою, наші музиканти прекрасно її виконують (за їхніми ж свідченнями). Зворотної ж реакції не відбувається. У них-бо (як от у Франції, Німеччині) при Міністерстві закордонних справ існують спеціальні відділи, що сприяють пропаганді їхнього мистецтва в світах. У нас же — відповідь одна: нема коштів.

А “за державу прикро”. Цей-бо “товар” (на відміну від наших комбайнів, сорочок, автомобілів чи ще хтозна-чого) ой який конкурентоздатний. Адже за останні роки закордон виїхала не одна сотня наших іменитих музикантів.

“Музик Фест’97” все-таки відбувся. Хай і не в звичному вигляді, і не на здобутому вже в минулі роки рівні. Повні зали та сльози в очах гостей з областей (виявляється, ще не “вимерли”, натомість пишуть і виконують чудову музику) дали знати, що є попит на такі акції. Тим більше, що за відсутності згаданих на початку двох фестивалів, які досі були щорічними, “Фест” вимушено увібрав у себе їх риси, бо залишився єдиною “ареною”.

ВІД РЕДАКЦІЇ. Тиждень болгарської культури, який пройшов у Києві у вересні, коштував Україні 300 тисяч грн.