“Україна молода”.1998. Жовт.

Юлія Дергун.

“Київ Музик Фест” у контексті та поза ним

Кінець вересня в свідомості культурного загалу столиці вже традиційно пов’язується з проведенням чергового “Київ Музик Фесту”. З’явившись дев’ять років тому, в роки перебудови, він, безперечно, став відкриттям, проте сьогодні, в колі собі подібних “Прем’єр сезону”, “Форуму музики молодих”, “Мета-арту”, львівських “Контрастів”, одеського “2 дні та 2 ночі музики”, “Фест”, природно, втратив минулу гостроту, натомість набувши помилок та досвіду.

Проте треба визнати відверто: “Фест’98” виявився набагато вдалішим за минулорічний, хоча позбавився далеко не всіх огріхів та проблем.

Як і завжди, головною ідеєю фестивалю було представлення української музики в контексті світової. Справді, більше двох десятків концертів протягом тижня давали змогу спраглому слухачеві познайомитися як з творами різних поколінь українських митців, так і з закордонною музикою — класичною та сучасною. Нинішній фестиваль вразив не тільки традиційним уже різнобарв’ям напрямів, куди входить весь діапазон музики — від класики до джазу, а й великою кількістю прем’єр. Серед найбільш яскравих та вражаючих — “Монологи Джульєтти” В.Губаренка, Концерт для скрипки, клавесина, челести, фортепіано та камерного оркестру Є.Станковича, Кларнетовий концерт Ю.Іщенка, два Концерти (для гобоя та скрипки) Левка та Жанни Колодуб, симфонічний етюд “Amadeus — Ama Deum...” М.Денисенко, хорові та фортепіанні твори Л.Дичко.

Шанувальникам класичного мистецтва цього разу було запропоновано справжні шедеври — “Класична симфонія” С.Прокоф’єва, Адажіо і фуга до мінор Моцарта, “Просвітлена ніч” А.Шенберга, фрагмент із “Всенощної” С.Рахманінова, кілька творів Б.Бріттена. Незрозумілим лишається тільки розподіл цих творів, адже цілісний і повноцінний концерт класичної музики відбувся лише один, решта ж творів виконувала функцію вставних номерів у концертах-збірниках.

А найбільш вдало було представлено цього року лінію джазових концертів. Справа в тому, що нинішній “Фест” поєднав у собі відразу кілька важливих подій культурно-мистецького значення: це 100-річчя від дня народження класика джазу Дж.Гершвіна, ювілей видатного українського музиканта-універсала М.Скорика та трагічну дату загибелі відомого українського джазмена, одного з організаторів минулих “Фестів” В.Симоненка. Тому логічним здається розподіл концертів цього напряму: перед відкриттям фестивалю першим заходом, що відбувся, стала акція пам’яті В.Симоненка, в якій узяли участь П.Шепета, І.Тараненко, М.Скрипник, навіть біг-бенд Дитячої музичної школи №10 м.Кривий Ріг, і наступний концерт репрезентував слухачам виключно твори Дж.Гершвіна, а фінальний, що проходив 2 жовтня — у переддень закриття “Фесту”, давали М.Скорик у якості диригента, композитора та виконавця і Львівський камерний оркестр Вищого державного музичного інституту ім.М.В.Лисенка. Остання акція в цьому списку стала, без перебільшення, подією “Фесту”, оскільки після аварії в електромережі в “Українському домі”, де було заплановано проведення цього концерту, з майже півторагодинним запізненням слухачі все ж потрапили до залу, однак уже Національної філармонії. Але найбільший подив аудиторії викликало те, що відбувалося на сцені: усміхнені, в чудовому настрої музиканти блискуче виконали програму від першої до останньої ноти без антракту! Своєрідним підтвердженням якості концерту стала численна публіка, якій не вистачило стільців, але в якої вистачило бажання почути музику до самого кінця!

Багато нарікань викликають організаційні моменти фестивалю. Випадок з “Українським домом” — яскравий тому приклад, адже такі недоліки і є характеристикою загального стану нашої культури. Ви уявляєте собі таку “прикрість” в “Гевандхауз” або “Метрополітен Опера”? А наша публіка не вважає прочекати годину нижчим своєї гідності, бо вже звикла, що не вона королева у цій грі...

Досить сумним здається і щоденний розподіл концертного навантаження. Навіть неозброєним оком помітно, що більшість прем’єр було сконцентровано в першій половині “Фесту”, а звісно, вони — двигун зацікавленості слухача, відповідно, у другій половині спостерігаємо спад активності аудиторії. Врятував становище ювілейний вечір М.Скорика, що став заключним акордом фестивалю і відбувався в Національній опері. (До речі, його, мабуть, можна вважати реабілітацією “Фесту” після минулорічного “проколу” з 60-річчям В.Сильвестрова.)

Незважаючи на широку панораму напрямів, стилів та імен (до речі, нововведенням цього року є запрошення до участі композиторів з Харкова, Львова, Одеси), обов’язковим елементом фестивалю й досі лишається певна частина “фонових” творів — сірих і непомітних звукових плинностей. Зрозумілою є хвиля обурення, що охоплює зал, коли, наприклад, замість нової симфонії Є.Станковича “дають” лише Джойо, ще й у кількох частинах! Отож проблема принципу відбору творів, як і раніше, актуальна.

Але приємно те, що “Фест” не зупинився, методом проб та помилок він намагається довести, що має коефіцієнт корисної дії, і вже наступного року ми святкуватимемо перший його ювілей.