“День”. 1998. 7 жовт.

Ігор Лапинський.

Незмінність любові

Черговий фестиваль “Київ Музик Фест” пройшов з аншлагами.

Хоча деякі телекомпанії воліли цього не помітити.

У нашому мінливому, непередбачуваному світі завжди викликають і, очевидно, викликатимуть подив явища, що зберігають точність коливань годинникового маятника. У музиці це називається “залізним ритмом”, у житті — незмінністю справжньої любові. Фестиваль “Київ Музик Фест” належить саме до таких явищ. Нинішнього року він відкрився концертом джазової музики, присвяченим пам’яті Володимира Симоненка, видатного українського музикознавця, перу якого належить унікальна “Енциклопедія джазу”, яка нині готується до видання в одному з найпрестижніших видавництв Парижа. Він був директором-адміністратором восьми попередніх “Фестів”, і справою честі друзів було провести нинішній, дев’ятий, так само організаційно бездоганно. Як на мене, то їм це вдалося. Очевидно, даниною пам’яті президентові джазової асоціації України, який передчасно пішов із життя, й була значна кількість джазових опусів у нинішній програмі фестивалю. Це — і фортепіанна “Джаз-сюїта” Сергія Бедусенка, і концерт Державного естрадно-симфонічного оркестру України, присвячений 100-літньому ювілею Джорджа Гершвіна, і, нарешті, виступ Львівського камерного оркестру Музичного інституту ім.М.Лисенка, що виконував цілу низку творів джазової класики в майстерному аранжуванні Мирослава Скорика.

“Джазовий мотив” фестивалю органічно вплівся в його основну канву, яка складалася з творів академічних жанрів. Сучасній професійній музиці взагалі важко дати якесь вичерпно чітке визначення. Слово “авангард” їй не підходить (“академічний авангард” — а що це мало б означати?), термін “постмодернізм”, що набив оскому — дуже розмите поняття для суворого музичного мистецтва. Безперечно одне — ми перебуваємо на тому рубежі сприйняття-освоєння музики, коли вона з так званої “елітарної” поступово перетворюється на надбання широкого слухача, котрий стомився від віртуального безчинства шоу-манії. Бо як інакше пояснити овації після кожного виконання, скажімо, творів Євгена Станковича на фестивалі? Адже мова й справді безмежний арсенал виражальних засобів музики цього прекрасного композитора вельми далекі від горезвісної “простоти”. Однак, попри складність, вона знаходить вдячний відгук слухачів.

Багато прозвучало в концертах фестивалю світової класики. Так, Державний ансамбль солістів України “Київська камерата” дав концерт з творів В.А.Моцарта, С.Прокоф’єва, А.Шенберга (диригент — “старожил” “Фестів” — Вірко Балей, США). Щоправда, така велика кількість класики викликала неоднозначні думки. Наприклад, дніпропетровський композитор Віктор Мужчиль сказав кореспондентові “Дня”, що, на його думку, краще виконувати якомога більше музики сучасних українських композиторів, далеко не всі з яких представлені на такому престижному форумі. Облишивши це питання для дирекції фестивалю, зазначимо, що, виконана “Камератою” дуже знаменита “Серенада” для струнних П.Чайковського, не була позначена тією легкістю, ефірністю звучання, якої досягають кращі оркестри світу. І якщо “Київська камерата”, на мій погляд, не за всіма параметрами була готова до виступів на фестивалі, то цього не скажеш про жіночий хор Миколаївського обласного науково-методичного центру кульпросвітроботи і Миколаївського училища культури. Володар багатьох міжнародних Гран-прі, цей колектив вписав одну з найяскравіших сторінок у партитуру фестивалю. З величезним професіоналізмом (художній керівник — Світлана Фоміних) виконано було хори С.Рахманінова, М.Джеміскі (Угорщина), К.Кюркчиського (Болгарія), П.Фіали (Чехія), а також пройняті духом новаторства твори В.Мужчиля (драматична поема “Блискавиці прозріння”, присвячена пам’яті Василя Стуса, і фрагменти з хорового концерту “Чорний квадрат”). Миколаївський хор сміливо використовує у своїх виступах елементи перфоменсу. У дивовижній мініатюрі метреси української хорової музики Лесі Дичко “Цвітіння вишні”, написаної на вірші японських поетів, було використано як міманс виблискуючі кільця-віяла, що візуалізують місячне світло, розлите у віршах і музиці.

Увінчав “Фест’98” авторський концерт Мирослава Скорика, присвячений 60-річчю композитора. Зі сцени Національної опери України його було названо “живим класиком”. Зал зустрів це визначення, як і виконані твори різних періодів творчості маестро, бурхливими оваціями.

Резюмуючи свої враження від фестивалю, відомий український композитор Левко Колодуб у розмові з кореспондентом “Дня” наголосив: “Люди стомилися від попси, зали — переповнені. Слухачі стоять у проходах, сідають на підвіконня (як це було в Малому залі Музичної академії). Публіка буквально рветься на концерти. Тому так образив нас випад в одному з випусків новин студії “1+1”, де дискредитувався не так сам фестиваль, а загалом академічна музика. Я ж упевнений, що саме академічне мистецтво залишається основою української культури”.

Інший відомий композитор, Ігор Щербаков упевнений, що успіх нинішнього фестивалю забезпечений всією його вже майже десятирічною історією. “І не треба забувати, — зазначив він, — що у “Феста” є фундатор і незмінний арт-директор — композитор Іван Карабиць. Я сам, як директор фестивалю “Форум молодих”, знаю ціну такій праці. Цим може займатися тільки той, хто більше за власне здоров’я любить справу свого життя — музику”.