"Культура і життя". 1992. 10 жовт. №41

Світлана Мовчан

У пролозі

У Київському театрі опери та балету імені Т.Г.Шевченка, де відбулося відкриття фестивалю, був аншлаг. Перехожі навіть цікавились: "Що це — мітинг?". Цей фестиваль уже настільки став традиційним, що офіційна частина пройшла без зайвої помпи та нудьги, а короткі святкові промови (до речі, зачитувалися вітання Леоніда Кравчука*, Ієгуді Менухіна та інших) не гнітили слухачів почуттям марно витраченого часу.

Програма першого симфонічного концерту рясніла прем'єрами, а імена композиторів свідчили про європейський рівень. Цього вечора прозвучали ностальгічна симфонічна елегія "Ворзель" Л.Грабовського (нині живе в Америці), Концерт для кларнета з оркестром Л.Башмакова (Фінляндія). Солістом був віртуозний музикант Пекка Ахонен. Контрастом до цих "безхмарних" творів і нагадуванням про "ювілей" Голодомору 1932—33 років, якому присвячується цього року фестивальний конкурс, прозвучала "Молитва Катерини" І.Карабиця — своєрідний концерт для поета, дитячого хору та симфонічного оркестру. Автором поетичного тексту була Катерина Мотрич — поетеса із надзвичайним, майже містичним відчуттям трагічного, вона сама і прочитала свій твір.

Але найяскравішим враженням, гадаю, стало "Вчення про гармонію" Адамса (США) в інтерпретуванні диригента Вірка Балея. Гармонійний радісний світогляд автора, схоже, зачарував усіх. Для нашого слухача — це величезна радість, бо мистецтво співчування в нас розвинене більше, ніж співрадості. І оркестр оперного театру, здається, грав, як ніколи, — майже "по-американському".