Іван Карабиць
Згадую, як кілька років тому Спілка композиторів колишнього Союзу відрядила мене до Аргентини, щоби підібрати кандидатури композиторів для участі у московському Міжнародному музичному фестивалі. Знайомство з музичною культурою далекої південноамериканської країни, з композиторами, з виконавцями, з Танго — цією справжньою симфонією пристрастей людських, про яку мав досить поверхове та традиційне уявлення... Незабутні, яскраві дні!Пригадалося й таке. Якось за вечерею в ресторані офіціант запитав моїх аргентинських колег, звідки я. Йому відповіли, що з України, з Києва. Він трохи подумав і знову запитав: “А де це? Біля Алжіра?”. Усі розсміялися, усміхнувся і я. Усміхнувся гірко, з болем у душі. Не знати про Україну, про Київ?! Як же це так? Чи ми того не варті? Настрій було безнадійно зіпсовано...
Місію свою я тоді виконав, і двоє аргентинських композиторів таки приїхали до Москви.
Повернувшись додому почав аналізувати і свою роботу (на той час у секретаріаті правління СК України я відповідав за зарубіжні творчі зв’язки), і роботу Спілки, і усе, що відбувалося навколо. У житті Спілки композиторів уже тоді стали помітними ознаки агонії. Нескінченні зібрання, вибори, перевибори, засідання секретаріату, а користі від них — на жаль... Творчі комісії продовжували існувати формально, за інерцією, пленуми здебільшого перетворювалися на сутички за місце у концертних програмах...
Водночас українська сучасна музика все активніше прокладала собі шлях за кордоном. Цьому сприяла практика виїздів наших композиторів і виконавців у інші країни, обмінні акції. Вони давали можливість час від часу подихати свіжим повітрям інформаційного простору. Треба було шукати нові форми, які б фіксували наші успіхи, наше прагнення увійти у світовий культурний процес. І шукати цієї долі треба було насамперед у себе вдома. Настав час, коли самоствердження, відчуття гордості та гідності є не амбіція, а необхідність, без якої ми не пізнаємо світ, а світ не пізнає нас. Лондон, Берлін, Париж, Франкфурт, Едінбург, Прага, Варшава — це тільки деякі європейські міста, що стали аренами великих музичних форумів. А скільки їх у Америці, Канаді, Японії, Австралії... Тож хіба Київ з його історичними пам’ятками, культурними традиціями, унікальним місцеположенням не міг би піднятися до такого рівня?
Так народжувалася ідея створення Українського міжнародного музичного фестивалю. Її палко підтримав Вірко Балей, з яким я познайомився у ті роки. Українець за походженням, американець за громадянством, Вірко Балей — вельми унікальна постать. Блискучий піаніст, композитор, шеф симфонічного оркестру у Лас-Вегасі, публіцист, викладач, кінодіяч. Людина з тонкою душею і колосальною енергією. Отож кращого продюсера фестивалю не знайти!
Гуляючи по Києву з Вірком, я жартома йому сказав: “У мене таке відчуття, що у глибинах київської землі щось таке закопане... І воно притягує людей до цього міста. Фестиваль може вдатися!”. Тодішня адміністрація Спілки композиторів України, Міністерство культури України підтримали нашу ідею. Є.Станкович, М.Скорик, В.Бібік увійшли до складу директорату, а Центрмузінформ на чолі з В.Симоненком став його штабом.
Започатковуючи нову справу, ми не були застраховані від помилок, проте глибоко вірили, що українська музична культура заслуговує найширшої інтеграції у світовий музичний процес, що настав час об’єднати всіх українських музикантів, що живуть у різних країнах, але ніколи не поривали духовного зв’язку з Батьківщиною.
Перший фестиваль (1990 р.) засвідчив широку зацікавленість громадськості та професіоналів. Нам хотілося об’єднати видатні явища нашої культури. Тоді, приміром, відбулася прем’єра художнього фільму Юрія Ільєнка “Лебедине озеро. Зона”, що став призером 43 Каннського кінофестивалю. Ми також прагнули зближення з поетичним фестивалем “Золотий гомін”, що саме тоді народився. Така мистецька програма, за нашим задумом, мала стати чимось більшим, ніж окремий фестиваль. Скажімо, протягом жовтня у Києві дуже насичена мистецька панорама: музика, поезія, живопис, кіно, театр... На жаль, сьогодні ми ще мало знаємо про наше кіно, про нові фільми та їх авторів. І режисери й поети мало знають про те, чим живуть композитори.
Другий фестиваль (1991 р.) вже мав назву “Київ Музик Фест”. Появилися справжні друзі фестивалю. Поміж них — Ірена Стецюра з Нью-Йорка, яка має великий досвід музичного менеджменту. Вона подала нам неоціненну підтримку. Народився композиторський конкурс у рамках “Київ Музик Фесту”. Фундаторами його стали Мар’ян та Іванна Коць із США, які віддають Україні не тільки своє серце, а й усе, що надбали за своє нелегке життя. Цей конкурс — і творче змагання, і стимул, і підтримка митців.
Третій фестиваль (1992 р.) засвідчив, що він хоч іще й молодий, але вже помітно змужнів. Дедалі більше бажаючих взяти у ньому участь, у програмах подибуємо імена видатних сучасних композиторів, відомих у світі виконавців.
І нарешті — “Київ Музик Фест’93”, що відбувся з 2 по 9 жовтня. 30 концертів, на яких прозвучали понад 100 нових творів, переповнені зали, гості та учасники з Америки, Канади, Великобританії, Австралії, Німеччини, Китаю, Швейцарії, Польщі... Хіба не грандіозна панорама?
Я не ставлю собі за мету докладно описати усі події фестивалю — це зроблено у численних публікаціях у пресі, інтерв’ю на радіо та телебаченні, за що організатори вдячні їх авторам. А ось подальша доля “Київ Музик Фесту” потребує уважного вивчення усього комплексу питань, які щороку виникають, часом несподівано. Наприклад, ось така проблема: складання програм. Треба розуміти, що міжнародний фестиваль — то не пленум Спілки, що концертний час — не безрозмірний. Нам прикро було відмовляти комусь із українських композиторів, але ж вони повинні усвідомлювати, що ми не могли не включати до програм зарубіжної музики. Про яке поширення нашого мистецтва у світі можемо говорити, якщо будемо слухати тільки себе? Тепер, по закінченні фестивалю, нас можна критикувати, як, до речі, й музику, що на ньому прозвучала. Але вказувати, що має звучати, а що ні? Даруйте, але ті часи вже минули! Може, найголовніша проблема — фінансування. Ніде в світі ми не зустрінемо такої картини: спочатку фестиваль — потім бюджет. Попередньо складаючи кошторис фестивалю, ми все одно не можемо передбачити остаточних витрат, хоча б з огляду на жахливу інфляцію, постійне підвищення цін. До цього ми вже звикли, ось тільки важко звикнути до того, що доводиться “вибивати” гроші, які передбачені положенням і постановами про фестиваль. Адже найпрестижніша мистецька акція сама по собі не зробиться. А оскільки йдеться про культуру, то це, на мій погляд, — справа державна. І ми не можемо, не маємо права втрачати те, що надбали так нелегко, у такий непростий час.
Вдячні спонсорам фестивалю, які постійно рятують ситуацію. Фонд “Відродження”, Французький культурний центр в Україні, багато інших організацій помітно впливають на мистецьку інфраструктуру Києва і України. Деякі всесвітньовідомі видавництва та авторські агентства безплатно надають нам нотні матеріали (за які треба, до речі, платити валютою) для виконання. Інколи чуєш, що така допомога принижує нашу гідність. Ні! Оце якраз і є свідченням нашого визнання у світовому контексті як рівних серед рівних. Ми ж цього прагнемо?
Міг би зупинитися й на деяких інших проблемах. Знаю, що забираю увагу читача. Але одну все ж назву: це проблема повноцінного концертного залу. З того часу, як Колонний зал ім.М.Лисенка зачинили на ремонт, у місті буквально настав параліч концертного життя*. Наче вивітрився той мистецький дух, що завжди був присутній у ньому. Чи повернеться він туди знову?
“Київ Музик Фест” став невід’ємною складовою культурного життя столиці. Уже хоча б тому мусимо будь-що витримати! Заради мети, яку поставили перед собою.
